Маленька країна створена з нічого на порожньому місці, на скельно-піщаному ґрунті, без промисловості, без сільського господарства, без державних атрибутів та бюрократичного апарату - з нуля. Створена фактично "волонтерами" з числа єврейської діаспори по всьому світу, з громадян інших країн.
При цьому від самого початку - в оточенні ворогів, які не заявляють про "єдіний народ", а виключно про те, щоб винищити її населення до ноги. Безперервно від дня проголошення незалежності і до сьогодні - в фактичному стані війни. Обстріли лінії фронту ракетами та снарядами, про які 95% України читає в новинах, для більшої частини території Ізраїлю є щоденною буденністю. Країна, в якій кожен громадянин дізнається про розташування бомбосховища раніше, ніж вчиться говорити. Де є загальний військовий обов'язок і легалізована зброя. Де живе чверть населення арабів і тому теоретично кожен четвертий на вулиці щомиті може вихопити ножа і розрізати ізраїльтянину горлянку. Вочевидь це таки мотивує.
Країна, проголошена "країною для євреїв". Я можу собі тільки уявити тонни лайна, які викине український народ на політика, який запропонує проголосити Україну "державою для українців".
Країна, де державною мовою є мертвий майже дві тисячі років і відроджений з прадавніх релігійних текстів іврит. Не жива українська, як би її не псували росіяни останні кількасот років, а мертва "літургійна" мова, яку довелось примусово вивчити всьому населенню країни в обов'язковому порядку.
Країна, яка розташована практично в пустелі і при цьому є одним з найбільших експортерів сільськогосподарської продукції.
Країна, де, попри фактичний стан війни ось вже більше півстоліття, жоден прем'єр-міністр (Ізраїль є парламентською республікою, президент там виключно декоративна посада) не досидів до кінця визначеного законом терміну. За 68 років існування держави Ізраїль там змінилось 20 парламентів і 34 уряди - тобто ледь не кожних два роки в країні, яка безперервно воює, проводились дострокові вибори або змінювався прем'єр-міністр. Політичне життя кипіло і жодна падлюка навіть не насмілилась гавкнути щось про "нерозгойдування човна" і "не чіпайте моїх корупціонерів, бо інакше араби нападуть".
Країна, де зі своїх посад достроково злітали дійсні лідери нації, улюбленці народу, герої війни, а президенти сідали до в'язниці. Країна, де не тільки прем'єр і уряд, а й парламент та головна партія змінились в період однієї з війн - так званої "Інтіфади Аль-Акса", яка забрала більше 6000 життів, що, в принципі, співмірно з нашою АТО. І нічого - ніхто не верещав про "які ще вибори під час війни" і ніхто не обзивав нікого "агентами Арафата". До речі, з 6000 ізраїльтян було тільки 1200 - бо без жодних вагань вони відкривали вогонь там, де на них намагались напасти, а світ з його глибокою стурбованістю посилали подалі. І так - у них були тоді кризи, і навіть інфляція крутіша нашої (зі 111% річних в 1979 році до 500% в 1985), але за це регулярно летіли голови міністрів фінансів і навіть прем'єрів, поки вони не спромоглися владнати ситуацію. При цьому влада йшла на жорсткі економічні міри, але всі вони приймались при широкому обговоренні з народом, інакше би влада полетіла зі своїх крісел раніше, ніж сказала б слово "ой".
Трохи про ізраїльських прем'єрів:
Бен-Гуріон, з польської Мазовії - засновник країни і перший прем'єр. Попри неймовірну популярність у народі завдяки створенню країни, пішов у відставку з усіх посад через невдоволення громадян сварками всередині своєї партії і відправився у віддалений кібуц жити без жодних комунальних зручностей в бараці і розкидати гній на полі. Повернувся через кілька років внаслідок наполегливих прохань партійців в розпал Суецької кризи, виграв війну за Синайський півострів і пішов на піку слави у відставку через скандал з ізраїльськими ракетами, створенню яких, як виявилось, допомагало кілька німецьких вчених, що обурило ізраїльтян (от ідіоти, правда ж - не знали, що це "ВИГІДНО!". От наша влада і її боти знають, що вигода перш за все, питання тільки, хто ж тоді насправді євреї - ізраїльтяни чи українські чиновники). Вся вища верхівка країни, від армії до уряду, просили залишитись, але він розвернувся і пішов з політичного життя країни, повернувся до кібуца, написав мемуари і коли помирав, наказав не надавати йому жодних почестей на похороні.
Моше Шарет - з українського Херсона, єдиний схожий на нашу владу. Відмовився від налагодження стосунків із Заходом щоб "не втратити підтримку Радянського Союзу", категорично не сприймав політики Бен-Гуріона по превентивним атакам на терористів. Довів ситуацію до того, що армія та спецслужби почали планувати і проводити операції не повідомляючи прем'єра, тільки доповідаючи про результати вже по факту виконання (уявляєте таку армію в Україні?). В результаті пішов у відставку через два роки урядування, коли з'ясувалося, що він навіть не знав про проведені в Єгипті спецоперації ізраїльської розвідки.
Леві Ешкол - народився у Вінницької області (Гройсмане, чуєш?), під його керівництвом Ізраїль виграв Шестиденну війну, після чого Ешкол помер на своїй посаді від інфаркту.
Голда Мейр, народилась в Києві. Відома виграною "Війною Судного дня" та операцією "Гнів божий", під час якої спецслужбами Ізраїлю терористи винищувались по всьому світу, без озирання на юрисдикцію та громадянство. Пішла у відставку через партійну "гризню".
Іцхак Рабин, перший "корінний" ізраїльтянин, батьки з Києва. Учасник війни за незалежність, успішний міністр оборони, під час першого прем'єрства прибічник "жорсткої лінії" (відомий наказом "ламати кістки арабським демонстрантам"). Пішов у відставку, бо журналісти відкопали у його дружини закордонний банківський рахунок, що було заборонено законом. До другого прем'єрства через п'ятнадцять років різко змінив думку, став "ізраїльським Порошенко" і підписав досить ганебну мирну угоду в Осло, якою створювалась "ізраїльська Лугандонія" під назвою "Палестинська автономія". Вбитий на посаді прем'єра студентом, якого обурила ця угода (хтось щось подібне в Україні може уявити?).
Два прем'єри-"терористи"
Менахем Бегін, народився в білоруському Бресті, "ізраїльський Бандера". Очолював терористичну організацію "Іргун", підривав британців (за що потрапив під оголошення про нагороду за свою голову в розмірі чималенької суми), після отримання незалежності - лідер партії "Свобода". На посаді прем'єра відзначився мирною угодою з Єгиптом та вторгненням в Ліван, великі втрати під час якого і призвели до його дострокової відставки.
Іцхак Шамір, копія Бегіна - теж терорист, теж родом з Білорусі, тільки крутіший, відзначився замахами на британських лордів, через що все ще вважався Великобританією терористом навіть коли став прем'єром. Витягнув країну з економічної ями, будучи палким противником мирних угод, за якими випускали тисячі терористів, домігся зменшення термінів ув'язнення єврейським терористам, які підпільно воювали проти арабів (типу нашого "Правого сектора"). Був затиснутий Бушем в глухий кут (США погодились дати кредити тільки в обмін на участь в мирній конференції з арабами - це до слова про вічну відмазку наших "оптимістів" про те, що Ізраїль так круто існує, бо йому США допомагає - і це при тому, що США визнали Ізраїль значно пізніше за СРСР, бо там було і є головним нафтово-арабське лобі, а не єврейське), після повернення з конференції пішов у відставку через масові протести обуреного нею народу.
Що спільного у них всіх?
Їм давав копняка народ. Щойно йому щось не подобалось - хай навіть найдрібніша дрібниця. Ніякого "не розгойдуйте човна", ніякого "бо Путін нападе" - копняк під зад, давайте нам наступного.
Чому так? Бо кожен ізраїльтянин знає три речі:
1. Довкола нього вороги, які хочуть його вбити. З ними можна вести перемовини, торгувати чи підписувати мирні угоди, але головна суть та, яку озвучила Голда Мейр: "коли вам кажуть, що хочуть вас вбити - просто повірте". Ізраїльтяни вірять - Голокост навчив. І ще він знає, що втікати йому нема куди, у нього тільки одна проголошена для всього світу єврейська країна - Ізраїль, в усіх інших він буде гостем, і якщо потрібно буде - ніяка влада жодної країни його не захистить.
2. Витікає з першого - кожен ізраїльтянин знає, що коли ворог прийде - брати автомата до рук і захищатись буде саме він. Не прем'єр, не його партія, не чиновник і не президент - а конкретно він, рядовий ізраїльтянин. І зробить це разом з мільйонами інших рядових ізраїльтян - не озираючись на те, є в країні прем'єр, хто він і з якої партії, чи його взагалі в даний момент нема. Тобто для кожного громадянина його власний вибір і воля стоїть вище за найвищого чиновника в країні. Звідси високий ступінь автономності кожного громадянина в прийнятті рішень (чого тільки варті дії армії при Шареті).
3. Витікає з перших двох і йде з ними в зв'язці - єдина система цінностей, яка об'єднується під одним словом "Ізраїль". В це входить все - культура, релігія, мова, валюта, пам'ятки, система армії, загальний військовий обов'язок і багато чого іншого. Воно, це інше, може змінюватись, закони можуть редагуватись, але є одна спільна база, дорога для всіх і кожного рядових громадян - країна. Абсолютна більшість ізраїльтян - нащадки репатріантів, там від покоління до покоління в сім'ях нагадують про дві тисячі років розсіяння по світу без власної держави і про те, чим це закінчилось - "в гостях добре, але вдома і стіни допомагають". Чомусь українців в Голодомор виморили значно більше, ніж євреїв в Голокост, але у нас такого нема - у нас досі частина народу ладна перегризти горлянку сусіду за те, щоб була вулиця Леніна (висновок - голод значно ефективніший за газову камеру, принаймні в історичній перспективі).
Отак дивишся на це все і думаєш - що ж має статися, щоб українці набули хоча б мізер від того, що є в головах у ізраїльтян...
Завидки беруть, якщо чесно...
