Одноосібна велосипедна мандрівка з Києва через Чернигів до кордону з Білоруссю і назад вдовж кордону - лісами, лугами й полями.
На березі протоки Десни - Любича.
Дерев'яний будинок в с. Поліське, неподалік Остра. Однією із цілей даної мандрівки було ознайомлення з дерев'яною народною архітектурою.
Музей в Острі, у який мене так і не пустили, бо у них ще дрімучий "карантин". Коли в Києві, Чернигові музеї вже відкрилися, в Острі все ще короновакханалія...
До речі, в Острі над р. Остер зберігся фрагмент церкви, т. зв. "Юрієвої божниці" - хоч закладеної ще Володимиром Мономахом, однак відомої за ім'ям Юрія Довгорукого. Тут можна доторкнутися до автентичної давньоруської кладки, яка ніде не збереглася на лівобережжі Десни й Дніпра, навіть у княжому граді Переяславі.
Тут похований засновник чуваської поезії Михайло Сеспель.
Воскресенська церква в Острі. Цікаве виконання.
Далі перебираюся мостом на правий берег Десни.
Струнка церковка в с. Рудня.
А це вже село Морівськ над Десною, раніше город Моровійськ (Муровськ), звідки і є родом легендарний Ілля Муровець (Муромець). І зовсім він не з фіно-угорського племени "Мурома", як нам це втирали століттями загарбники - бо в ті часи про ту заліську Мурому ніхто й не чув.
Веселі скульптури від лісового господарства.
Хата в центрі Моровська.
Є вже вулиця імени земляка. Ще би пам'ятника хто збудував тут!
Внизу старе русло Десни поблизу Моровська
Нарешті я докрутив педалі до Чернигова. Могила Михайла Коцюбинського на Болдиній горі.
Вигляд з Болдиної горина на комплекс Антонієвих печер внизу. Того Антонія, котрий викопав печери спочатку на своїй батьківщині в Любечі (див. нижче), потім тут, а далі і в Києві.
Тема печерного житія мені мало цікава, однак краєвид тут пречудовий! І не дивно, що до Антонія тут були на горі язичницькі святилища.
Там же похований Опанас Маркович, перший чоловік Марка Вовчка, перу котрого, кажуть, і належать твори письменниці на українську тематику.
Там же Могила Гульбище. Х ст.
А це Чорна Могила, яка можливо й дала назву Чернигову.
Це все наші рідновірські святині!
Єлецький монастир. ХІ ст. між іншим. Заснований Святославом Ярославичем.
Колись, будучи студентом, я в цьому храмі в баскетбол грав - за Совдепії тут був спортзал.
Вполював лисицю на шапку ))
Могили біля Седнева, які малював свого часу Тарас Григорович.
А це вже село Хрипівка, передмістя Городні.
Воно відоме тим, що тут свого часу народився патріярх української незалежности Левко Лук'яненко.
Це саме те місце, де колись стояла хата, в якій і народився один з визначних сповідників РУНВіри.
Городня. Її символ - три гармати. Московити запустили казку, що їх ніби подарував місту Петро І, однак фахівці кажуть, що це неправда.
Краєзнавчий музей в садибі місцевого купця.
Пам'ятники хліборобам.
Народна архітектура. Хата в с. Полісся.
Село Сеньківка, біля якого сходяться землі України, Білоруси й Московії.
Хата в селі.
Ще одна.
І ще.
А це КПП на кордоні з Білоруссю і Московією. Вдалині т.зв. "Курган дружби" - по нашому буде "Могила дружби", що є правильніше і дуже символічно.
Як я не просився у прикордонників підійти до тієї Могили ближче, аби сфотографуватися - ні в яку! "Не положено" і все тут!
Далі я поїхав вздовж білоруського кордону, розбитими дорогами, польовими, луговими й лісовими. Часто був такий сипучий пісок, що йти неможливо було, а не те що тягнути за собою нав'ючений велосипед.
Не повторюйте мій шлях! ))
Але хати все ж там є дуже гарні! Одна з них в селі Лемешівка.
Ночівля в лісі за Лемешівкою.
Хата в с. Андріївка.
Споруди незрозумілого для мене призначення. Це в селі.
А це в лісі вздовж дороги. Через 50 метрів.
А це будівля в центрі с. Ваганичі.
Там же хата.
Нарешті я добрався з пригодами до с. Олешня, де є знамениті Блакитні озера з прозорою водою. А також тут є садиба Софії Русової.
Вона звідси родом і тут її шанують.
Величезне Блакитне озеро. Тут нині цілий курорт. Вода просто неймовірна!
Відпочив я тут цілу добу. Чудове місце! Як на мене, краще, аніж море.
Є ще там невелике Станційне озеро.
А також досить велике Смарагдове. Ви бачите самі, чому його так назвали. Але цей колір зовсім не із-за водоростей, які заполонили Дніпро - вода чиста й прозора!
Після озер я знову відправився до кордону - у велике селище Добрянка, засноване колись старообрядцями. А це їхня церква.
Тут свого часу жив відомий бунтар Омелян.
Прикордонна річка Сож неподалік села Клубівка.
А це вже Дніпро біля с. Кам'янка. Вдалині видно білоруське містечко Лоїв.
Дніпро ще живий, вода швидка і чиста, не зіпсована гнилими болотами-водосховищами.
Село Кам'янка, на відміну від сусідніх, майже мертвих сіл, живе. Хоча тут і живуть переважно чернигівські й київські дачники. Садиби їхні якось зрідка розкидані в пісках між кучугурами.
А це вже селище Радуль на Дніпрі. Воно велике і тут можна любуватися майже кожною хатою, наскільки вони з любов'ю зроблені.
Ще Радуль.
І ще.
А ще й двоповерхові є.
Але, нажаль, половина з цих унікальних хат, а може й більше, стоять пусткою. Страшна чума урбанізації... Люди як комахи летять на вогонь великого міста, аби, зрештою, там виродитися...
Стало спекотно і я рятуюся від спеки в озері Нерадча.
Далі на Любеч дороги як такої немає, однак є ґрунтова дорога дніпровськими лугами. Тут у мене повилітали шпиці, колесо перекосило, почало терти і я ледве доплентався до Любеча.
Це вже славний град Любеч, перша згадка про який датована 9882-м р. Д. (882-м р. Хр.)
Пам'ятник Добрині Микитичу, котрий звідси родом - другому із легендарної трійці руських богатирів, батьківщину якого я нині відвідав.
Пам'ятник місцевій мешканці Малуші та її сину Володимиру.
А це князь Олег із малолітнім Ігорем - майбутнім батьком Святослава-Завойовника.
Спасо-Преображенський собор Любеча. В стилі класицизму.
Чернець Антоній, котрий накопав печер в різних містах, першу печеру вирив у своєму рідному Любечі.
Це вхід до ближніх печер, віднайдених зовсім нещодавно.
Вигляд звідси на дніпровські луги і сам Дніпро вдалині.
Краєвид зачаровує!
Це будівля вже часів Козаччини.
Вона нещодавно відновлена.
Зображення княжого замку на Замковій горі.
В честь першої згадки.
Замкова гора нині. Пам'ятник першому з'їздові руських князів, скликаному тут Мономахом у 10097 році Дажбожому (1097 р. Хр.).
Вигляд на Лису гору із гори Замкової. Між ними - узвіз у нижній Любеч.
А це вже вид на Замкову гору з Лисої.
Тут були язичницькі святилища і я на цьму місці промовив молитву до Дажбога.
А це урочище/гора Монастирище. Тут колись був монастир.
Збереглися такі давні могили.
Я прямо тут, на горі й зоночував, бо вже зовсім темніло, доки я оглянув увесь Любеч.
А це біля історичного музею Любеча, котрий безумовно треба було відвідати, але я за браком часу так і не відвідав...
Про історичні визначні місця Любеча і про сам цей древній град можна більш докладно познайомитися за
посиланням.
Далі дорога на Славутич. А це рукав Дніпра - Крива Річка - неподалік селища Неданчичі.
Славутич справив приємне враження. Красиве і зручне для життя місто. А це місцевий храм, доволі оригінальний, хоч і в московському стилі.
Далі дорога на с. Дніпровське - літописне місто Навози. Його перейменували за часів Совдепії, бо назва у московитів викликала неприємні їм асоціяції.
А це його засновник.
Далі мій шлях проходив 16 км лісовою дорогою, переважно по піску, що для велосипедиста та ще з вантажем смерти подібно. Я був весь мокрий. І раптом чудо - джерело з холодною водою під величезним дубом!
Християни звичайно ж його "приватизували".
А я напився і обмився холодною водою, що надало сили проїхати ще добрий шмат шляху.
До Києва ще було більше сотні кілометрів, у т. ч. сипучими пісками, а останні більше як 30 км довелося їхати зі спущеним колесом на ободі.
Та все ж мандрівка виявилася славною!
