Весела пісенька про ЗЕ-команду

 

Прощання з Богданом Островським

 

Коли я випадково почув, що помер рунтато Богдан Острівський (а це сталося 3-го жовтня), то в останню мить зміг знайти відомості, де з ним будуть прощатися і таки встиг швидко приїхати на цей обряд.

Бо це людина, яка мене висвятила в РУНВіру далекого 10997-го року, а все інше... Коротше, я мав попрощатися.

Найперше, що мене вразило, то це велика ікона, яка була поставлена в залі і повна вісутність хоч якоїсь рунвірівської символіки, не кажучи вже про Мага Віру.

Обряд проводила посестра (забув вже ім'я) і я нарешті побачив Знамено Дажбоже, котре було на зошиті-требнику. Сам обряд, (який і розробив особисто покійний) здалека нагадував рунвірівський, але переінакшений до невпізнання. Там Богом є ДажБіг (не "Датель Буття", а від слова "бігти"), першопредки - тато Арій і мама Дана і тому подібне. Я вже не знаю, який у них там прапор, але точно далекий від Силенкового. Таке ось "Островськиянство"...
Щоправда, після Шаяна було згадано і Лева Силенка, що відрадно.

І нарешті труну накрили віком із розп'яттям на хрестищі. Який запросто ж можна ж було сколупати.

Всим цим керувала його дружина Світодара, котра в РУНВірі не один рік і не одне десятиліття... Вона мені найбільше запам'яталася тим, як в далеких 90-х з п. Богданом вони проводили свяради. Саме зібрання проводив Острівський, а коли хтось із зали тоненьким голосочком щось його незручне запитував чи невпевнено пробував заперечити, то із самого заду зали підскакувала п. Світодара і дуже гучним баритоном виголошувла свою тираду - та людина втягувала голову в плечі й намагалася затертися за чиїсь плечі.

Такі ось метаморфози відбулися з людьми, котрі колись були рунвістаи, але потім сверблячка релігійної творчости і невгамовне бажання самим стати засновниками нової релігії до такого довело...

Але менше з тим, хай душа Богдана Островського пребуде вічно у Зоряному Царстві Духа Предків Рідних! Він був переконаним українським націоналістом і багато зробив для України.

Також я на похованні побачився зі старими друзями і побачив людей, котрих не бачив більше 20-ти років, і це добре.

Що є демократія і вибори...

 

"Українці самі винні в тому, що так живуть".

Згоден. А далі цікавіше.

"Винні через те, що погано голосують на виборах".

Супер. А що більше за все вплинуло на їх вибір?

1. Відсутність мізків.
2. Телевізор.
3. Пофігізм.

Ви думаєте, що це сильно відрізняється від пересічних в США чи Франції ? Ні вони так само голосують. Може там телевізор трохи інший :) ? Все набагато простіше - там є еліта, яка керує вибором пересічних (через телевізор також). І ця еліта достатньо розумна та розвинута, щоб розуміти суть так званих "демократичних виборів". А суть дуже проста - при системі 1 людина = 1 голос, людина нерозумна = людині розумній, але перших в 10 раз більше ! А ще нерозумними маніпулювати дуже просто. Достатньо їх налякати чи наобіцяти... А далі ця еліта нікого і ніколи не підпустить до засобів маніпуляцій, крім себе.

А хто в Україні замість еліти ? Там хоч один українець є?

Таким чином, засоби маніпуляцій в Україні знаходяться в руках не українців ! Тому говорити, що пересічні у нас голосують якось не так, як хотілося би розумним, це неправильно. Бо вони голосують саме так, як і в інших країнах. Просто засоби маніпуляцій знаходяться в руках не українців !

Мене будуть питати, як вийти з цього глухого кута?

Є різні варіанти :

1. Введення тимчасової національної диктатури та відновлення права власності українського народу на свою країну.
2. Відокремлення демоса від охлоса та передача керування країною першому. Таким чином буде встановлена справжня Демократія.
3. Введення коефіцієнтів під час голосування. Таким чином голос розумного, патріотичного, активного, буде важити в рази більше, ніж глупого, ватного та пасивного. Це може частково нейтралізувати маніпуляції.

Робимо висновки :

1. Демократія, без наявності сталої національної еліти, не працює.
2. Так звані сучасні "демократичні вибори" є ні що інше, як система маніпуляцій охлосом.
3. В розвинутих західних країнах присутня закамуфльована диктатура національних еліт, які для створення ілюзії демократії розділені на кілька партій.
4. Засоби маніпуляцій охлосом завжди сконцентровані в руках місцевих еліт і до них нікого іншого не підпускають.

Олексій ПАВЛЮК

Паломництво на Святу Землю в День народження Учителя

 

Незважаючи на інспіровану силами глобалізму короновакханалію, ми не перервали традицію і таки в День Мага Віри відвідали Святе Місце, де народився 99 років тому наш Учитель і Пророк.

Людей приїхало навіть більше, ніж я собі думав, незважаючи на те, що жодних заходів цього року не анонсувалося - і це відрадно!

Приїхали сповідники РУНВіри з Києва, Кагарлика, Січеслава, Кривого Рогу, Самари (Новомосковська), Олександрії і району.

Серед рунвістів устійнюється думка, що КОЖЕН СПРАВЖНІЙ РУНВІСТ МАЄ ПРИЇХАТИ 27 ВЕРЕСНЯ В БОГОЯВЛЕНЬКЕ! 

І це є наше щорічне ПАЛОМНИЦТВО НА ЗЕМЛЮ, ЯКА НАРОДИЛА ПЛАНЕТАРНОГО ПРОРОКА!

І приїжджати варто не на день, а на два-три дні щонайменше.

Тут ми помолимося разом, поспілкуємося, обміняємося досвідом, ідеями, напрацюваннями, поспіваємо, пожартуємо і навіть укладемо бізнесові контракти! 

Бо коли люди спілкуються віч-на-віч, то розум проясняється і сповідники РУНВіри з іншого об'єднання перестають здаватися рогатими монстрами :)

А коли хтось не вибере часу/не збере копійок, аби сюди приїхати хоча б раз на три роки, хай би відмовився від звання сповідника РУНВіри. Бо так би було правильно...

До речі, наступного року БУДЕ СТОРІЧЧЯ УЧИТЕЛЯ і тому знайти можливість сюди з'їхатися мають ВСІ!

Вигляд на р. Ратьківка з балкона готелю

Пам'ятник жертвам Голодомору

Територія біля Святині розширюється! Вже придбана сусідня ділянка і почалися роботи з її розчищення і впорядкування

Урочисту Священну Годину Самопізнання проводить атарунтато Вірослав з Кагарлика

Люди приїхали і це приємно!

Проповідь про життєпис Учителя

Після свягосу обмінялися досвідом, думками й ідеями в загальному Колі

Багато цікавих думок, які тут озвучувалися, чекають втілення!

Дорогою назад помолилися біля Скитської могили, на яку маленького Левка водив дід Трохим

Чи справді Захід процвітає?

 

Коли я часом вказую на характерні ознаки занепаду нинішньої Західної цивілізації, мені єврооптимісти, котрі чи не сенсом свого життя мають «іти в Європу», люто заперечують, вказуючи на вилизані європейські міста, блискучі автівки, справедливу Феміду чи силу американської зброї.

На жаль, вони не здатні роздивитися речі дійсно сутнісні, котрі незаперечно вказують на занепад, який невпинно і незворотньо наближається. Хоч цей процес і може тягнутися не одне століття, як було колись з Римською цивілізацією.

Короткий уривок з драми Лесі Українки «Руфін і Прісцілла» вказує на прозорі паралелі між ІІ ст в Римі і ХХІ ст на Заході.

Руфін

…Хоч я дивлюся з невимовним болем,

як гине Рим…

Кай Летіцій

(нетерпляче)

Хто вигадав сю байку?!

Вже скільки раз я чув се «гине Рим»!

І скільки вже століттів Рим сей гине,

а сила римська й влада все росте

і хутко цілий світ собі підіб’є!

Та доки ж ми носитимем жалобу

по стародавніх цнотах? Може, й справді

плохіші стали римляни, та Рим,

проте, величніший, ніж був він здавна.

І знаєш ти, що нам дає ту велич?

То римське право, то закони наші,

яким нема на цілім світі рівних!

Ніякий «веред» їх не подолає,

вони сильніші в нас за всяку владу…

За що я люблю наших синоптиків!

Почитав я sinoptik.ua вже вчора, тобто у четвер - там у них чудова літня погода весь день, "без опадів". Натомість наступного дня мало різко стати зимно.

Ну то сів я на ровера та й поїхав на Десну покупатися-повалятися, вхопити ще трохи літа. Воно й справді було пекло, але так лише години до 16-ї. 

Далі швидко із заходу накрила хмара, гілки з дерев посипалися, піднялася пилова буря (аж із-за Десни пилюку несло!), вдарила гроза...

Але я продовжую далі вірити Сіноптіку, що дощу ж не буде - самоклацаюсь на тлі темного неба...

Нарешті коли віра моя вмерла остаточно, то скоренько зібрався і почав ганебно відступати додому - летів як на крилах, благо, вітруган підганяв у спину.

Тільки ось халепа - домівка виявилася далеченько і накрив мене добрячий дощ дорогою, як із відра ))

Тому дякую нашому Гідрометцентру, а особлива гаряча подяка Сіноптіку! 

Ви мені таки адреналіну в жили вприснули )

 

Велопохід північно-західною Ченигівщиною. Серпень 11020-го

Одноосібна велосипедна мандрівка з Києва через Чернигів до кордону з Білоруссю і назад вдовж кордону - лісами, лугами й полями. 

На березі протоки Десни - Любича.

Дерев'яний будинок в с. Поліське, неподалік Остра. Однією із цілей даної мандрівки було ознайомлення з дерев'яною народною архітектурою.

Музей в Острі, у який мене так і не пустили, бо у них ще дрімучий "карантин". Коли в Києві, Чернигові музеї вже відкрилися, в Острі все ще короновакханалія...

До речі, в Острі над р. Остер зберігся фрагмент церкви, т. зв. "Юрієвої божниці" - хоч закладеної ще Володимиром Мономахом, однак відомої за ім'ям Юрія Довгорукого. Тут можна доторкнутися до автентичної давньоруської кладки, яка ніде не збереглася на лівобережжі Десни й Дніпра, навіть у княжому граді Переяславі.

Тут похований засновник чуваської поезії Михайло Сеспель.

Воскресенська церква в Острі. Цікаве виконання.

Далі перебираюся мостом на правий берег Десни.

Струнка церковка в с. Рудня.

А це вже село Морівськ над Десною, раніше город Моровійськ (Муровськ), звідки і є родом легендарний Ілля Муровець (Муромець). І зовсім він не з фіно-угорського племени "Мурома", як нам це втирали століттями загарбники - бо в ті часи про ту заліську Мурому ніхто й не чув.

Веселі скульптури від лісового господарства.

Хата в центрі Моровська.

Є вже вулиця імени земляка. Ще би пам'ятника хто збудував тут!

Внизу старе русло Десни поблизу Моровська

Нарешті я докрутив педалі до Чернигова. Могила Михайла Коцюбинського на Болдиній горі.

Вигляд з Болдиної горина на комплекс Антонієвих печер внизу. Того Антонія, котрий викопав печери спочатку на своїй батьківщині в Любечі (див. нижче), потім тут, а далі і в Києві.
Тема печерного житія мені мало цікава, однак краєвид тут пречудовий! І не дивно, що до Антонія тут були на горі язичницькі святилища.

Там же похований Опанас Маркович, перший чоловік Марка Вовчка, перу котрого, кажуть, і належать твори письменниці на українську тематику.

Там же Могила Гульбище. Х ст.

А це Чорна Могила, яка можливо й дала назву Чернигову.

Це все наші рідновірські святині!

Єлецький монастир. ХІ ст. між іншим. Заснований Святославом Ярославичем.
Колись, будучи студентом, я в цьому храмі в баскетбол грав - за Совдепії тут був спортзал.

Вполював лисицю на шапку ))

Могили біля Седнева, які малював свого часу Тарас Григорович.

А це вже село Хрипівка, передмістя Городні.

Воно відоме тим, що тут свого часу народився патріярх української незалежности Левко Лук'яненко.
Це саме те місце, де колись стояла хата, в якій і народився один з визначних сповідників РУНВіри.

Городня. Її символ - три гармати. Московити запустили казку, що їх ніби подарував місту Петро І, однак фахівці кажуть, що це неправда.

Краєзнавчий музей в садибі місцевого купця.

Пам'ятники хліборобам.

Народна архітектура. Хата в с. Полісся.

Село Сеньківка, біля якого сходяться землі України, Білоруси й Московії.

Хата в селі.

Ще одна.

І ще.

А це КПП на кордоні з Білоруссю і Московією. Вдалині т.зв. "Курган дружби" - по нашому буде "Могила дружби", що є правильніше і дуже символічно.
Як я не просився у прикордонників підійти до тієї Могили ближче, аби сфотографуватися - ні в яку! "Не положено" і все тут!

Далі я поїхав вздовж білоруського кордону, розбитими дорогами, польовими, луговими й лісовими. Часто був такий сипучий пісок, що йти неможливо було, а не те що тягнути за собою нав'ючений велосипед. 
Не повторюйте мій шлях! ))

Але хати все ж там є дуже гарні! Одна з них в селі Лемешівка.

Ночівля в лісі за Лемешівкою.

Хата в с. Андріївка.

Споруди незрозумілого для мене призначення. Це в селі.

А це в лісі вздовж дороги. Через 50 метрів.

А це будівля в центрі с. Ваганичі.

Там же хата.

Нарешті я добрався з пригодами до с. Олешня, де є знамениті Блакитні озера з прозорою водою. А також тут є садиба Софії Русової.

Вона звідси родом і тут її шанують.

Величезне Блакитне озеро. Тут нині цілий курорт. Вода просто неймовірна!

Відпочив я тут цілу добу. Чудове місце! Як на мене, краще, аніж море.

Є ще там невелике Станційне озеро.

А також досить велике Смарагдове. Ви бачите самі, чому його так назвали. Але цей колір зовсім не із-за водоростей, які заполонили Дніпро - вода чиста й прозора!

Після озер я знову відправився до кордону - у велике селище Добрянка, засноване колись старообрядцями. А це їхня церква.

Тут свого часу жив відомий бунтар Омелян.

Прикордонна річка Сож неподалік села Клубівка.

А це вже Дніпро біля с. Кам'янка. Вдалині видно білоруське містечко Лоїв.
Дніпро ще живий, вода швидка і чиста, не зіпсована гнилими болотами-водосховищами.

Село Кам'янка, на відміну від сусідніх, майже мертвих сіл, живе. Хоча тут і живуть переважно чернигівські й київські дачники. Садиби їхні якось зрідка розкидані в пісках між кучугурами.

А це вже селище Радуль на Дніпрі. Воно велике і тут можна любуватися майже кожною хатою, наскільки вони з любов'ю зроблені. 

Ще Радуль.

І ще.

А ще й двоповерхові є.

Але, нажаль, половина з цих унікальних хат, а може й більше, стоять пусткою. Страшна чума урбанізації... Люди як комахи летять на вогонь великого міста, аби, зрештою, там виродитися...

Стало спекотно і я рятуюся від спеки в озері Нерадча.

Далі на Любеч дороги як такої немає, однак є ґрунтова дорога дніпровськими лугами. Тут у мене повилітали шпиці, колесо перекосило, почало терти і я ледве доплентався до Любеча.

Це вже славний град Любеч, перша згадка про який датована 9882-м р. Д.  (882-м р. Хр.)
Пам'ятник Добрині Микитичу, котрий звідси родом - другому із легендарної трійці руських богатирів, батьківщину якого я нині відвідав.

Пам'ятник місцевій мешканці Малуші та її сину Володимиру.

А це князь Олег із малолітнім Ігорем - майбутнім батьком Святослава-Завойовника.

Спасо-Преображенський собор Любеча. В стилі класицизму.

Чернець Антоній, котрий накопав печер в різних містах, першу печеру вирив у своєму рідному Любечі.

Це вхід до ближніх печер, віднайдених зовсім нещодавно.

Вигляд звідси на дніпровські луги і сам Дніпро вдалині.

Краєвид зачаровує!

Це будівля вже часів Козаччини.

Вона нещодавно відновлена.

Зображення княжого замку на Замковій горі.

В честь першої згадки.

Замкова гора нині. Пам'ятник першому з'їздові руських князів, скликаному тут Мономахом у 10097 році Дажбожому (1097 р. Хр.).

Вигляд на Лису гору із гори Замкової. Між ними - узвіз у нижній Любеч.

А це вже вид на Замкову гору з Лисої.

Тут були язичницькі святилища і я на цьму місці промовив молитву до Дажбога.

А це урочище/гора Монастирище. Тут колись був монастир.

Збереглися такі давні могили.

Я прямо тут, на горі й зоночував, бо вже зовсім темніло, доки я оглянув увесь Любеч.

А це біля історичного музею Любеча, котрий безумовно треба було відвідати, але я за браком часу так і не відвідав...

Про історичні визначні місця Любеча і про сам цей древній град можна більш докладно познайомитися за посиланням.

Далі дорога на Славутич. А це рукав Дніпра - Крива Річка - неподалік селища Неданчичі.

Славутич справив приємне враження. Красиве і зручне для життя місто. А це місцевий храм, доволі оригінальний, хоч і в московському стилі.

Далі дорога на с. Дніпровське - літописне місто Навози. Його перейменували за часів Совдепії, бо назва у московитів викликала неприємні їм асоціяції.

А це його засновник.

Далі мій шлях проходив 16 км лісовою дорогою, переважно по піску, що для велосипедиста та ще з вантажем смерти подібно. Я був весь мокрий. І раптом чудо - джерело з холодною водою під величезним дубом!

Християни звичайно ж його "приватизували".

А я напився  і обмився холодною водою, що надало сили проїхати ще добрий шмат шляху.

До Києва ще було більше сотні кілометрів, у т. ч. сипучими пісками, а останні більше як 30 км довелося їхати зі спущеним колесом на ободі.

Та все ж мандрівка виявилася славною!