Барвисте судилище над Петьманом

 

Маю такий здогад, що це зелені спецом таке судилище влаштували над Петьманом.

Посадити його не посадять, хіба налякають трохи та гроші потрусять. Бо якісь вже сміховинні звинувачення виставили Пороху, тоді як у нього стільки художеств в послужному списку, що електричний стілець, коли чесно, за ним плаче.

Натомість ось це шоу. Шоу для підняття рейтингів. Чухраїнці ж різко починають любити останнього покидька, коли того починають хоч трохи пресувати.

Навіщо воно зеленим, спитаєте?

Там не дурні і знають, який антирейтинг у Пороха. Він просто зашкалює. Тобто в другому турі виборів Святий Петро програє останній бабі Мані з базару, то чому би Зєлєнскому не позмагатися з ним?

 
Але тут важливо, щоб саме Порох і вийшов у другий тур, а не хтось інший, у кого виграти перспективи примарні. Отаке.

Вся наша політика - суцільне шоу і маніпуляції лохторатом...

Гомосексуалізм, унісекс - слабкість? – Ні, політика!

Хто так ефективно просуває права сексменів (меншин) на свою популяризацію по всьому світу? Чому у будь-якої політичної опозиції успіхи набагато скромніші, ніж у сексуальної? Чому «об'єктивних» правозахисників зачіпає саме ця тема? Чому на перше місце ставиться сексуальна (моральна) толерантність, а не політична? Як впізнати лобістів сексменів у владних структурах? Останнє запитання не риторичне, бо виходить від виборця.

Хто фінансує у нас гей-рухи-паради? Невже їх так багато, що вистачає «з миру по нитці» - «партійних» внесків? Чи все ж їх небагато, але вони казково багаті і мають владу? Як, взагалі, протягуються толерастні рішення (закони) в законодавчих органах - крізь рубежі з нормально орієнтованих (справжніх) чоловіків і жінок? Або... ?!

Ні, звичайно, можна би було залишити в спокої рожево-блакитних нетрадиціАналів, якби вони клУбилися по-тихому на конспіративних квартирах... Хоча, не в них навіть справа, а в неслабких таких транснаціональних силах, що планомірно витягують цих «Чужих» для нашої культури сексмутантів з підвалів - в цоколі відкритих респектабельних клубів, в рекламну продукцію, часописи, газети та, воістину, «блакитні телевисери» - на огляд і нібито, для «вільного» вибору власних уподобань нашими дітьми, які ще тільки но визначаються на життєвому шляху.

Так, чим же цікава «міфологічним» силам банальна моральна розбещеність? Скоріше їх приваблює змінений психічний стан, у якому перебуває жертва власної вседозволености.

Соціопсихологи сказали би, що психіка «чоловіки»-гомосексуаліста подібна на жіночу. Ну, щонайменше, такий «чоловік» грає роль «слабкої половинки». Не заперечуючи очевидну еволюційну необхідність наявности жіночої психіки, виробленої природою для виживання людського роду, можна з побоюванням констатувати, що деякі її порівняльні особливості, як наприклад, підвищена чутливість і емоційна нестабільність, - є головними відмінними якостями масової та індивідуальної психіки, що мають різні ступені схильности до зовнішнього управління.

Тобто, любителів «покапризувати й поістерити», у тому числі «ніби мужиків», відрізняє підвищена схильність до навіюваности (масова психіка). І закономірно, що для абстрактної влади краще імпульсивні жінки (у більшій масі). І яка спокуса, додати до свого електорату більше вже «НепокоБелиму» частину від колишніх непокірних хлопів!

Просування світовими лобістами такої політики заходить вже так далеко, що пропонуються і впроваджуються процедури юридичної нейтралізації гендерної ідентифікації (наприклад, у США), коли в офіційних документах (метриках) не вказується звична статева приналежність «батька» й «матери», а підмінюється на нейтральне формулювання - «родич».

Але не тільки підсаджування на «голку» гомосексуалізму виконує це завдання. Іншим ефективним фронтом на війні «перевтілення» служить ідеологія унісексу - рівноправности статей, «безоглядна» у своєму пориві на здоровий глузд. Її «патогенність» полягає у спрямованій корекції чоловічого типу психіки до жіночого стану. А крен у бік мужности жінок у такому випадку можна розглядати як небажаний побічний ефект дослідного результату.

Політика унісексу схиляє чоловіків до прояву жіночої психіки, а значить, - психотипу натовпу, нейтралізуючи індивідуальну розсудливість і розкриваючи свідомість для зовнішньої маніпуляції - керування і контролю за індивідуальними й масовими діями, а також нейтралізуючи потенційних революціонерів і політиків, якими у своїй більшості є чоловіки (з відповідною психікою).

Християнська релігія, підсилює цей ефект, нав'язуючи за допомогою психологічних установок - «жіночі» стереотипи мислення й поведінки (безмірне упокорення).

Нехай не ображаються жінки - терміни «жіноча» та «чоловіча» психіки тут використовуються умовно, визначаючи свою прив’язку до статі в типових випадках, і все частіше демонструючи свою здатність плавно перетікати одна в іншу, не змінюючи статеву приналежність.

Так ось психічна (а то й фізична) «жіночність» європейських чоловіків, удвічі (коли вважати, що жінок і чоловіків у суспільстві порівну), кількісно збільшує охоплення керованого аполітичного населення. І суспільство отримує подружні осередки, що складаються з чоловіків і дружин, за природою - чоловіків і жінок, а за психікою - подруг. Або одностатеві шлюби чоловіків-подруг. А в результаті, відкидається умова конструктивности розвитку суспільства за принципом діялектики: теза-чоловік + антитеза-жінка = синтезу (істині). Безумовно, що таким суспільством простіше керувати ззовні.

Також важливе значення має ще й закономірний фактор необхідности захисту сексменів від традиційної, нормальної більшости, яку може забезпечити лише офіційна влада, формуючи у неформалів залежність від себе, і, відповідно, - набираючи додатковий електоральний ресурс.

Тому залишається загадкою і/або справою особистого смаку - вважати, що ж більш превалює у законодавчій і виконавчій владі світу, що глобально просуває інтереси сексменшин: власні збочені пристрасті чи «всезагальні» політичні інтереси?

Навіть страшно припускати, що думають про все це наші діти!

Станіслав МИХАЙЛЮК

Ліво-право (Соб-цобе)

Для керування волами нашим дідам достатньо було двох чарівних слів: “соб” і “цобе”. Одне з них означало “ліворуч”, а інше – “праворуч”. З волами зрозуміло і волам цього було достатньо. Проте виявляється, що для описання всього розмаїтого сучасного партійного спектру із сотень партій теж часом достатньо ярликів “лівий” і “правий”. За якимось незбагненим принципом всі політичні сили розділено на дві великі частини: “ліві” і “праві”, зовсім же невелику частину нагороджено привілейованим ярликом “центристи”. До деяких “лівих” і “правих”, правда, часом чіпляється префікс “ультра” і це означає, мабуть, що вони дуже далеко від “центристів”.

Цікава і немаловажна деталь. За моїми спостереженнями, залежність від олігархату, яка дуже велика саме серед “центристів”, поступово спадає майже до нуля при переході до політичних сил з тавром “ультра”. Відповідно, і ступінь "паршивости”, котрий нам нав’язують контрольовані тим же олігархатом засоби масової інформації і офіційні політологи, обернено пропорційний цій залежности – найбільш “хорошими”, “правильними” і “прогресивними” є партії “центристські”, ті що далі від “центру” в обидві сторони – “середньої паршивости”, а ті, що з ганебним тавром “ультра” – це зовсім “погані” хлопці, фашисти і, взагалі, вони майже від Сатани.

Так було в Європі-Америці, це утвердилося зараз з приходом їхньої демократії і у нас. Хоча цікаво, в кінці 80-х – на початку 90-х в пресі тодішньої СССРії сили, котрих називають тепер “лівими”, тоді були чомусь “правими”. А сучасних так званих “правих” називали тоді “лівими”. Тобто основоположною засадою було тоді і залишається зараз лояльність до влади? “Праві” – провладні, а “ліві” – опозиційні? Але ж зараз в даний момент більш провладними можна назвати “лівих” комуністів Сімонєнка, аніж “праву” УРП-Собор. Відповіді немає…

Спробуємо розібратися. Припустимо, з “центристами” і “ультра” ми визначились – тут визначальним є олігархічний фактор. Але який все ж таки критерій береться за основу при розподілі політичних сил по “флангах”? Чому одних кидають “ліворуч”, а інших – “праворуч”? За ставленням до національного питання? За ставленням до власности на засоби виробництва? До лібералізму? До демократії – тоталітаризму? До прогресу? Чи може за якимись іншими принципами? Цього, боюсь, достеменно не скаже ніхто. Бо політичних суб’єктів із зовсім протилежним ставленням до згаданих цінностей чомусь поміщають по одну сторону від “центру для вибраних”, а багатьох з тих, котрі сповідують згадані цінності однаково, розкидають по обидва боки. Логіку помітити в цих питаннях дуже важко і нагромаджується неймовірна плутанина. Особисто я зовсім не зустрічався з публікаціями, котрі намагаються нехай не висвітлити це питання, а хоча б спробувати розібратися.

А все тому, що поділ на “лівих” і “правих” – це несусвітня глупість. Проте вона настільки в’їлася у свідомість політиків і політологів, що навіть спроба якось вияснити ці питання вважається, мабуть, ледве не невіглаством: “Як? Адже це і їжаку зрозуміло!” Але скажіть мені на милість, куди віднести ідеологію УНА-УНСО, принаймні періоду Корчинського? До яких сил зарахувати Націонал-большевицьку партію Едуарда Лімонова в Московії? А німецький націонал-соціалізм НСДАП – це явище “ліве” чи “праве”? Нарешті зовсім свіже явище європейського антиглобалізму куди зарахуємо? Це лише кілька питань, на які чітко ніхто не відповість.

Як один з маразмів нині існуючого розподілу можна навести той приклад, коли партію недавно вбитого нідерландця Форсайта (до речі, в минулому марксиста) чомусь зарахували аж до “ультрапрвих” лише тому, що ті виступають за обмеження в’їзду в країну іммігрантів з Азії. Бо ті, виявляється, приносять свіжі, здорові цінності в Нідерланди – цю затхлу країну гомосексуалізму, проституції і наркоманії. Цікаво, що його однопартійці самі руками і ногами намагаються від цього тавра “ультра” відхреститися…

Розмістити весь спектр політичних сил суспільства на одній лінії – значить розподіляти ці сили за одним лише показником. За яким? Це означає те ж саме, що шукати, припустимо, закопаний скарб за таким описом: “сто кроків ліворуч від одинокого дуба”. Звичайно, скарб можна знайти і за таким описом, коли дуже цього захотіти. Проте доведеться, мабуть, викопати глибоку канаву навкруги дуба з радіусом у сто кроків. Значно простіше знайти скарб, коли опис буде таким: “80 кроків на схід від одинокого дуба, 50 кроків на південь і на глибині 5 ліктів”.

Як ви і зрозуміли, для пошуку скарбу потрібно три виміри, а не один. Але для більш-менш точного визначення ідеології партії теж не обійтись одним виміром! Та й трьох, до речі, часом замало. Які ж це виміри? Подаю головні з них:

1. Як політична сила ставиться до національного питання, тобто вона націоналістична, чи інтернаціональна? І наскільки вона зважає на це пиитання чи ігнорує його?

2. Чи віддає перевагу політична сила державній власности на засоби виробництва, землю, чи приватній?

3. Політична сила за високі податки і, відповідно, соціально спрямована, чи за низькі податки?

4. Чи виступає дана партія за рівність у суспільстві, чи за ієрархію? Тобто ідеологія в неї егалітарна чи елітарна?

5. Партія виступає за всеохоплююче (тотальне) керування суспільством, чи за повну свободу громадян (від т. зв. лібералізму і аж до анархії) і в якій пропорції?

6. Політична сила більше значення приділяє поступу вперед (прогресивна), чи збереженню звичаїв (консервативна)?

7. Джерелом влади визначається Бог (монархічна ідеологія), чи народ (демократична)?

На цих шести вимірах поки що і закруглимося, хоча їх, безперечно, існує значно більше.

Таким чином, замість недолугого розставляння політичних суб’єктів на одну лінію “ліворуч – центр – праворуч” (зі ще більш абсурдною тезою, котру всі, мабуть, чули, про те, що “ультраліві” змикаються з “ультраправими”) ми, коли спростимо систему, наприклад, до трьох вимірів, відкинувши другорядні, одержимо вже простір із трьома взаємноперпендикулярними осями X, Y i Z, де кожна політична сила буде займати окрему точку і положення її буде визначатися трьома координатами. Звичайно, як було вже сказано, таких координат для точного розуміння ідеології партії потрібно принаймні 7 (а може і 15!), проте наочно (геометрично) це зобразити неможливо та, зрештою, це і не потрібно.

Отже, шановні політологи, пора вже викинути на смітник дуже каламутні означення “лівий” і “правий” з привілейованим “центром” для “єговообраних”, щоб не заплутувати ні себе ні ближнього подібними нісенітницями. Бо як би ви не тужилися, ніколи не втиснеться весь спектр політичних ідеологій на цих трьох полицях, як не вдасться поділити все розмаїття людських націй на жидів, москалів і українців.

Світ значно розмаїтіший…

вересень 2002 р.

З Усиком такі справи

Спочатку він погодився на бій, але в Саудівській Аравії. Це коштувало величезних грошей.

Але сталося непередбачуване. Олександр отримав травму і терміни проведення були зірвані.

Тому бій перенесли до Москви і постало питання: їхати чи здавати всі пояси.

Правильно чи ні, але Усик прийняв рішення битися.

Тепер він не лише виграв кубок Мухамеда Алі, але й став абсолютним світовим чемпіоном.

Можна було не їхати і чемпіонами стали б московити.

А тепер український гімн звучав як гімн перемоги, а прапор побачили по всій планеті.

Я не засуджую Усика. Він опинився в ситуації, коли будь-яке рішення несе багато мінусів.

Бій був би в іншому місці, але травма завадила.

Московити раділи б у випадку його відмови.

Усик зробив вибір побити московита, забрати пояси і заспівати гімн України в Мордорі.

Можемо його засудити і вигнати з України, впевнений, що бійця такого класу візьмуть з радістю в будь-якій країні світу.

А можемо подякувати за перемогу.

Тепер про змагання в Москві.

Я проти поїздок в Мордор українців.

Але тут виявилася патова ситуація. Не здивуюся якщо московити так вибудували все, аби отримати таку перевагу.

Від себе лише додам. Вітаю Олександра.

Весь Світ вважає, що це успіх.

Він ризикнув і переміг.

А міг здати пояси. А якби програв, то був би розіп'ятий співвітчизниками.

Що ж, зробив важкий вибір. Я б нікому не побажав такого. Сам би не поїхав.

А московити незважаючи на всі свої махінації і допінги - лузери.

Все буде Україна.

Мирослав ГАЙ

З релігійно-політичного аспекту

Як би ми не намагалися роз­межувати духовне та політичне, вони, на мою думку, завжди будуть перебувати у постійному зв'язку та явній взаємозалежно­сті одне від одного. Адже релігійна етика формує людину, її менталітет. Тобто ті речі, з яки­ми людина потім йде на широку життєву дорогу, в тому числі й політичну. Розглядаючи питання впливу релігійного чинника на політичний, я дозволю собі пи­тання: чому чужа релігійна док­трина християнства у 988 р.н.е. на жаль, все ж перемогла нашу добру язичницьку віру?

У чому сила релігійної доктрини?

На мою думку тому, що си­лою доктрини є, серед іншого, її впорядкованість. Християнство – це троєвір'я (свята Трійця). Воно зробило крок у напрямку до монотеїзму. Хри­стиянське троєвір'я мало певні якості впорядкованої інформа­ційної зброї. Потужної та агре­сивної в інформаційному плані. Наша добра праукраїнська ідео­логія багатобожжя не вирізняла­ся впорядкованістю і тому не змогла чинити опору, хай чужи­нецькій, але організованій силі. Крім вищезазначених етико-політичних рис монотеїзму та політеїзму, вважаю за необхідне звернути увагу на такі характер­ні особливості впливу релігії на людський менталітет, а відпові­дно і на людський чинник.

По-перше, монотеїстичні релігійні доктрини мають в яко­сті бази своєї етичної концепції головну книгу, де викладаються основні релігійні поняття, дог­мати та моральні цінності. ("Авеста" в Зороастризмі, "Тал­муд" і т.д. в Юдаїзмі, "Коран" в Ісламі, "Мага Віра" в РУНВірі). Доповнення чи розширення мо­нотеїстичного вчення допуска­ються лише в межах, що сформульовані в головній книзі. Це формує чітку ієрархію ціннос­тей, задає чіткий напрямок розвитку і, зрештою, впорядковує життя послідовників цієї віри. Порядок релігійного життя творить порядок економічний, полі­тичний і будь-якої іншої галузі життя. Адже єдиний Бог є дже­релом єдиного порядку. В язич­ницьких релігіях рідко коли можна зустріти головну книгу, і, відповідно, чіткі етико-релігійні пріоритети та впорядковану ієрархію цінностей. Припускаю, що причини цього можуть бути й цілком об'єктивні. Зокрема, більшість язичницьких культів виникали в часи, коли ще не було писемності. Натомість, майже всі однобожні концепції створювалися тоді, коли писем­ність вже успішно працювала. Це безперечна перевага однобожних вчень. Політеїстичні Боги живуть та діють паралельно один з одним без чіткої ієрархії тож, і, відповідно, цінності язи­чницьких концепцій виклада­ються теж не ієрархічно, а пара­лельно одна з одною. Тому не­має головного й другорядного. А це творить хаос.

Політичний хаос - це наслі­док релігійно-етичного хаосу. Намагання боротися із таким хаосом політичними методами - запровадженням політичних диктатур - нічого не дадуть. Оскільки треба навести порядок в головах і душах, а не на вули­цях, в кабінетах чи в партіях. Тобто, лікувати не симптом хво­роби, а її причину. Адже в дик­татора і в його челяді - в самих каша в голові.

Зрештою, якщо може бути три, як у християнстві, сім, де­сять, 15, 20, чи взагалі невідомо скільки богів, як у політеїзмі, то чому не може бути одночасно трьох, п'яти, чи восьми гетьма­нів? Як-ніяк, матеріальний світ підпорядковується духовному.

По-друге (воно виходить з пер­шого) - порядок в цінностях та в житті взагалі надає великі мобі­лізаційні можливості народу, який має свою однобожну наці­ональну віру. Давні євреї, коли формували ідеологію християн­ства, використали цей великий потенціал на створення цієї нанаціональної віри. Не дивлячись на труднощі запровадження наднаціональної віри, елементи впорядкованості та організо­ваності в християнському троєбожжі, зуміли здолати не одну національну політеїстичну віру в світі.

Верховенство рідного націо­нального, чи «ні жидовина, ні грека»?

Християнство стало чи не першою доктриною, яка в життя цілих народів почала впроваджувати принцип верховенства релігійного чи корпоративного, начебто наднаціонального, як вона твердила, над національними цінностями інших народів за допомогою формули «немає ні жидовина, ні грека, а все є насіння Авраамове».

Але були народи, які зуміли, принаймні частково, переламати цю традицію й жили пріорите­том національного над релігій­ним (християнським), намагаю­чись обмежити всевладдя церк­ви. Хоча, для цього їм знадоби­лося не одно століття. Зокрема, англійці створили Англіканську церкву 1534-1571 р.р., яку очо­лює їхній король, німці започат­кували реформацію 1517 р. і створили Лютеранську церкву. Французи провели декілька секуляризацій 1789 та 1901-05 років. Московити в 1721 р. рішен­ням царя Петра І поставили церкву під контроль держави, ліквідувавши патріаршество і створивши для цього Синод, члени якого призначалися ца­рем. Ці народи здобували явно більше успіхів, ніж ті, які не могли здолати християнський постулат пріоритету релігійного над національним.

Наприклад, англійці, а також німці, не підтримували своїх братів по вірі у чужій країні під час воєн (протестанти - протес­тантів, католики - католиків), а захищали свої національні інтереси. Зокрема, у двох світових війнах, і не тільки в них.

На противагу цьому, україн­ці ледь не завжди і кожен із відчуттям священної правоти воювали один проти одного, відгукуючись на заклик тієї чи іншої чужовірної конфесії. На­віть зараз чимало моїх знайомих православних називають греко-католиків зрадниками-уніатами, інший знайомий римо-католик захищає польських шовіністів у їхніх витівках на Личаківському цвинтарі у Львові, а знайомий греко-католик відкрито каже мені: „Мої предки теж брали участь у Визвольній війні Бог­дана Хмельницького, тільки не на стороні Богдана Хмельниць­кого", не бачачи у цьому нічого поганого. Тобто, коли на пер­шому місці стоїть релігійне, то можна воювати й проти України. Нато­мість, за інтереси своєї „надсвященної" релігійної конфесії - за її «віру». Та чи інша церква таку війну завжди освятить. Наслідки цієї війни бачимо зараз у всій сумній «красі» внутрішньої української розсвареності й во­рожнечі.

Це наслідок переваги конфесійного над національ­ним у чужовірстві.

І нарешті

Намагання деяких політеїстів-корпоративників продо­вжити міжконфесійні корпо­ративні війни в середовищі українства заявами на кшталт: «Всі етнічні релігії політеїстичні» - це є відверта брехня чистої води. Адже, є наприклад Зороастризм. Він що, не етнічний?

Волелюб ВОНСОВИЧ