«…антична релігія зараховувала до лику блаженних тільки людей, сповнених мирської слави - полководців і правителів республік. Наша ж релігія прославляє людей скоріше смиренних і споглядальних, аніж діяльних. Вона почитає вище благо в смиренні, самознищенні і в презирстві до справ людських; тоді як релігія антична почитала вище благо у величі духу, в силі тіла і у всьому тому, що робить людей надзвичайно сильними. А коли наша релігія і вимагає від нас сили, то лише для того, щоб ми були в змозі терпіти, а не для того, щоб ми робили відважні діяння. Такий спосіб життя зробив, як на мене, світ слабким і віддав його у владу негідникам: вони можуть безбоязно розпоряджатися в ньому як завгодно, бачачи, що всі люди, бажаючи потрапити в рай, більше думають про те, як би стерпіти побої, ніж про те, як би за них розплатитися. І якщо тепер здається, що весь світ обабився, а небо роззброїлося, то причина цього, безсумнівно, підле боягузтво тих, хто тлумачив нашу релігію, маючи на увазі неробство, а не доблесть».
Ніколо Мак’явелі, Роздуми про першу декаду Тита Лівія
