Чи не час трохи диверсифікувати?

 

В світлі останніх подій Дмитро Корчинський пропонує розвернутися від США до Китаю.

Мене теж така думка періодично турбує, однак я її до цього часу не оприлюднював. Ні, я давно говорив, що нам треба вести не виключно і тупо прозахідну, а більш збалансовану зовнішню політику і більше співпрацювати як з Китаєм, так і з "глобальним півднем".

Про радикальний розворот я говорити поки не наважуюсь, оскільки все ж сподіваюся, що те затемнення розуму, яке навіяли на Трампа ці всі такери карлсони разом з параноїками МАҐА, таки пройде. Бо в Штатах же достатньо як адекватних республіканців, так і "глибинна держава", яка зараз хоч і застигла у ступорі від витівок Доні, та все ж завжди мала потужний вплив на будь-якого президента.

Як би там не сталося, було би непогано Зе злітати в Пекін і про щось там пошептатися із Сі. Це точно нам не завадить, але справить ефект холодного душу на Трампа і скоріше приведе його до тями.

А коли не справить, то далі вже діяти за ситуацією. Можливо й спробувати зробити Пекін нашим партнером.

А чому ні?

Індонезія. Дрібна країна?

 

Сьогодні послухав на УР-1 програму "Амбасадори". Цікава передача, її веде такий собі журналіст Роман Коляда і гостем був чинний посол в Індонезії, прізвище не запам'ятав. Але цікавий і розумний дядько, китаєзнавець і сходознавець, що у нас нині в дефіциті.

Так ось цей "журналіст" дивується, мовляв, така дрібна країна, а столиця, Джакарта, має 8 млн жителів! ))

Нічого ж собі маленька, - думаю собі. Площа більш як утричі більша за площу довоєнної України, а населення є четвертим у світі і мабуть в десять разів більше, ніж нині живе в Україні! Це ж саме спокійно пояснив Роману і гість програми, у якого теж - це було помітно - щелепа відпала. До чести автора передачі, той свою помилку мужньо визнав (що для українців є нечуваним!), посипав голову попелом і пожурився, що ми мало знаємо про Індонезію і що треба більше читати про Азію.

То і я про те саме! Українці знизу аж до самого верху, всі доморощені політолухи, що з етерів не вилазять, розбираються, чим Алабама відрізняється від Джорджії, знають культуру Шотландії й Велса, добре обізнані щодо Юдеї з Самарією, натомість дуже мало знають про світ Арабський, світ Індійський, світ Китайський і зовсім вже ні в зуб ногою про Африку й Латинську Америку. А для плебсу нашого "пересічного" все, що поза Московією і країнами Західної цивілізації, - є суцільна чорна пляма. Ну нецікаво то нам і крапка, ми ж "європейці"!

Натомість мсклі і їхні дипломати про той весь світ дуже в курсі, налагоджують з усими ними економічну співпрацю, вбухують туди шалені гроші і потужно впливають на них медійно. То кого ви хочете, аби підтримували ті країни у нашій війні? Точно Україну (бо ми ж такі жертви, такі невинні паїньки, на нас же напав супостат)? Який інфантилізм, прости Господи...

І тут верхом нашого йолопізму була безумовна і стовідсоткова підтримка Ізраїлю у його конфлікті з "ГАМАСом". Попри те, що там історія протистояння дуже довга і хто там має рацію та на чиєму боці правда, без літра доброго самогону визначити неможливо в принципі. Як результат, весь Арабський і Мусульманський світ ідентифікував Україну як ворога, а у нашій війні став на бік Московії. Отримали, дурники?

Але й це ще все. Наш горе-президент давай же проситися до Ізраїлю, аби після всієї цієї кампанії підтримки обняти Нетаньягу особисто, поплакатися один одному в жилетку - а може Ізраїль припинить нарешті нас голокостити, визнає таки Голодомор геноцидом, чи яку ракету або стрільну відірве від серця і передасть нам.

Натомість той відповів у тому стилі, що немає коли тут з тобою вошкатися - тут гарячка у нас, а буде тут під ногами крутитися президент якоїсь там України...

Коротше, убогі залишилися зовсім біля розбитих ночов. І правильно, я навіть радий такому фіналу - бо лише так можна навчити йолопів думати і чомусь таки вчитися...

Про нову палестино-ізраїльську війну і нашу горе-дипломатію

 

Наш горе-президент заявив, що Іран є спільним ворогом України й Ізраїлю.

Ні, я розумію, можна підтримувати Ізраїль, коли на нього так підступно і жорстоко напали. До того ж розраховувати на його допомогу якусь у нашій війні. Це раціонально.

Але навіщо при цьому наживати собі ворогів? Нам ворогів не вистачає? І це стосується не лише Ірану, який хоч нас ворогами і не вважає, однак хоче підзаробити на своїх "шахедах". Це стосується загалом усього мусульманського світу, котрий зараз, після варварських бомбардувань Сектора Гази і наземної операції там стане на бік Палестини. Та й далеко не лише мусульманський світ.

 
Може треба підтримувати Ізраїль, але якось обережніше? Якісь інші вирази підбирати? Занепокоєння там якесь, вимоги припинити бойові дії, пропозиції звільнити заручників, гуманітарна там якась допомога...

Чи нашим верховним йолопам мистецтво дипломатії не відоме й не потрібне? Їм потрібно лише далі множити когорти ворогів України? Бо вірять, що Захід нам допоможе і від усих нас порятує?

Ну-ну...

Про запальні танці з бубоном навкруги України

 

Більшість дивиться на нинішню напругу навкруги України в контексті протистояння між США і Московією. Зовсім недалекі бачать тут лише конфлікт між Україною і Московією, а Штати ніби намагаються нас захистити від лихого сусіда - але що з таких візьмеш... Я би подивився на більш ширший контекст. При тому глобально-геополітичний контекст.

Зараз невпинно розгоряється, а невдовзі досягне гарячої стадії поєдинок за світове панування у протистоянні між США і Китаєм. Саме ці дві потуги скоро схоплять одна другу за горлянки. Ми всі розуміємо, що в тому поєдинку Московія пряму участь не братиме, але вона буде дуже солодким бонусом для однієї з потуг.

Для якої?

Назовні ми бачимо, як Путін показує зуби колективному Заходу, очоленому США, і заграє, виляючи хвостом, перед Пекіном. Але ми також бачимо, що Пекін перед Москвою не надто стелеться і розкриває обійми. Не вірить дядечко Сі дядечку Пу і правильно робить. Навіть коли дядечко Пу й щиро хоче дружити з імператором Піднебесної. Китайська цивілізація нараховує не одне тисячоліття і тамтешні мудреці не схильні так запросто повестися на мульку "русскій с кітайцем - братья навєк". Вони знають, що в потрібну мить Московія може вставити кинджал у спину. Але все це не виключає того, що Китай буде користатися природніми ресурсами РФ та "освоювати" тихою сапою Сибір і Далекий Схід.

Навіть коли дядечко Пу й радий би дружити з Піднебесною, однак він не вічний. Натомість вся еліта РФії і всі потенційни наступники Путіна тримають свої грошики на Заході, там навчають своїх дітей і там мають "хатинки". Це все з Пекіна добре видно.

Московська еліта все ж не насільки тупа, щоби не знати золоте правило - дружити треба через сусіда. І тому з Китаєм аж такої щирої дружби не вийде, бо мають вони кілька тисяч кілометрів спільного кордону і краєм вуха все ж чули про територіяльні претензії Китаю до північного сусіда.

Можна також довго говорити про значно ближчу релігійну і ментальну відстань московитів до европейців/американців, ніж до китайців. Бо попри негативне ставлення московитів до західного способу життя, китайський спосіб майже незбагнений - бо "восток дєло тонкоє".

Тому сам Бог велів московитам у майбутній битві виступити на боці Штатів. Це непогано розуміють еліти як московські, так і американські.

Але існує одне "але". Є одна держава, котра є занозою в дупі Вашинґтона і кісткою в горлі Москви і не дає їм злитися в екстазі. Ця держава наша з вами. 

Вашинґтон не може так просто відкараскатися від нас і подарувати Україну Пу, бо все ж демократична країна, бо міжнародне право, бо Будапештський меморандум, бо вибори на носі і т. д. і т. д. А після Афганістану здати безславно ще й Україну на розпотрошення Путіну... Хто після такого їх буде поважати?

Натомість наші европейські й натівські амбіції не дають спокою Кремлю. Це для них просто образа, коли "матєрь городов русскіх" опиниться в руках "супостата". Щоправда, існування окремої держави України взагалі є образою для московських царів, але то таке, бо імперська "спєсь" повільно, але все ж вивітрюється. Також особисто для Путіна, схоже, не останнє значення має час підльоту гіпотетичних американських ракет з України до Кремля, але то особиста параноя царя Пу - ну хоче він прожити ще років 50, що поробиш.

І ось їм треба щось придумати навколо України, аби й вівці були цілі, й вовки ситі... І тому їде директор ЦРУ в Москву і сидить там кілька днів, щось перетираючи з Кремлем. Вам взагалі не дивні такі візити очільників спецслужб при майже передвоєнній взаємній риториці? 

І вони, схоже щось таки надумали. Бо ще в листопаді пробайденівські помийки (котрі раніше були солідними ЗМІ) розпочали безпрецедентну інформаційну істерію "путіннападе", котра лише наростала. Синхронно це підтримав московський цар, котрий почав рухати своїх солдафонів та залізяччя до нашого кордону. Це також підтримали всі союзники Штатів, евакуюючи працівників посольств і наганяючи таким чином передвоєнного жаху. Кумедно спостерігати було, як радник Байдена Джейк Салліван, котрий завжди був промосковським, раптом включився в загальний хор антимосковської істерії. Або поспостерігайте, як реагують у Москві і речники Путіна, і його телепомийки на психоз із Вашинґтона. Спокійно й поблажливо, як у тому відомому ще совковому анекдоті, коли у вуйка запитують, а чи правда, що у нього гармата в хліві стоїть: "Та брешуть люди...". А ще познайомтеся з останньою розмовою Путіна з Байденом - розмова була недовгою, але Україна там стояла не на першомі місці і не на сьомому - так, згадали мимоходом, але не більше. Тобте все переконливо говорить про закулісні домовленості Москви з Вашинґтоном.

Всі адекватні військові експерти говорять, що з такими силами широкомасштабно атакувати Україну вже неможливо, а, отже, все це понти і розводняк. Адо того ще й на початку весни, коли на Донбасі вже неймовірне болото і танки просто загрузають у багні пачками. І це ґрунтовно аналізує і розкладає по поличках Іларіонов, чиє відео я подаю нижче і настійно раджу передивитися.

Для чого, спитаєте, всі ці коштовні танці з бубоном? А все для того, аби замирити Москву з Вашинґтоном. Коштом України, виходить. Тобто коштом пацифікації України за допомогою Мінського договорняка, що Путін розписав свого часу на коліні і Порошенко то подав своїм посполитим як "перемогу". Бо коли забгають нам автономне утворення ЛДНР, то ні про яке НАТО тоді й мови не буде, що й потрібно обом шулерам, що вишукано намагаються обіграти нас "в чотири руки". І про Крим тоді теж можемо забути назавжди. Бо коли почнемо нагадувати "гарантам", то знову "путіннападе", а кому таке треба...

І все це задля майбутньої міцної дружби Івана з Джоном проти східного Дракона, що стрімко набирає силу. Я так собі гадаю.

П.Н. До речі, зверніть увагу, які країни не евакуйовували посольств з Києва. Зокрема цього не робили Туреччина, Литва, Польща... Це про те, з ким нам варто дружити.

Чому США невигідна тотальна поразка Московії в Україні

Ось вже трохи більше року триває війна на Донбасі, а в цілому українська революція і вслід за нею криза світової архітектури безпеки мають уже півторарічну історію. Події розвивалися стрімко, але зараз в період затишшя, має сенс подивитися на найближче минуле у часовій перспективі для визначення стратегії і тактики гравців, що так чи інакше впливають на події навколо України, адже розуміння інтересів і ресурсів сторін - необхідна умова для вибудовування власної адекватної стратегії.

Спочатку загальну тезу, вірну як для США, як для Московії, так і для ЄС. Ніхто, не очікував Майдан-2 в тому вигляді, в якому він стався. Американці, наприклад виходили з осінніх опитувань 2013 року, які показували повну деполітизацію українського суспільства. Ті країни ЄС, які мали справу з Україною (насамперед Німеччина), розглядали Майдан як повторення 2004 року - спільність людей навколо політичної сили опозиційних партій, якими можна керувати відповідно своїм цілям і завданням. Ні ЄС, ні США не розуміли, що в Києві вперше на пострадянському просторі громадянське суспільство саме стало політичним суб'єктом. Це громадянське суспільство було вороже як усим політичним силам зразка 2013 року (включаючи формально опозиційні партії), так і системі євробюрократії. Проблемою ЄС у грудні - лютому 2013-2014 року стала відсутність контрагента - партнера в переговорах. Вони намагалися використовувати як переговірників Яценюка і Кличка, але ці особи просто не володіли реальним мандатом Майдану, а значить і не могли впливати на події 20-22 лютого. При цьому, іронія в тому, що московське керівництво щиро вважало, що Майдан - справа рук західних спецслужб, бо іншого пояснення появи такого громадського руху вони знайти просто не могли в рамках своєї картини світу «вертикальної» зачистки всіх незалежних громадянських рухів усередині самої Московії (автор залишає за дужками варіант, коли Московія розігрувала карту Майдану спочатку, підігріваючи проєвропейські настрої в Україні, щоб через керований хаос досягти більш вигідних позицій в контексті повістки 2014-2015. Цей варіант ми неодноразово розглядали на «Хвилі»).

Повернемося до США. На кінець 2013 року Україна, за визнанням самих американців, не те, щоб не перебувала на порядку денному, але навіть не була на «екрані комп'ютера». Як би не було прикро українцям і московитам до 2014 року, регіон Східної Європи взагалі не входив в американську актуальну політику - їх набагато більше хвилював той же Близький Схід. На практиці це означало, що у Штатів не було стратегічного бачення бажаного розвитку регіону, і вся Східна політика була віддана інститутам ЄС і НАТО, про результат діяльності яких буде пізніше. Тому, коли вибухнула криза, американці просто діяли за стандартною схемою: заяви підтримки руху загальногромадянського протесту, вимога невтручання третіх країн в українські справи. Останнє послужило додатковим каталізатором для агресії Московії, але для українців важливо розуміти, що спочатку Штати не збиралися провокувати Московію, а вже тим більше йти з нею на конфлікт. У відсутності продуманої стратегії, практично всі дії США в 2014 році були адаптивною політикою - реакцією на московські кроки. Стратегії у США немає і сьогодні, що й обумовлює їх генеральну слабкість в регіоні. Тактично, вони намагаються натиснути на Московію, з тією метою, щоб вона «одумалася» і хоча б формально повернулася до старого формату відносин.

Висновок: у Штатів апріорі є можливості впливати на регіон, але немає розуміння як саме вони повинні впливати, є ресурси, але немає цілей, крім однієї.

А мета, як би неприємно було Україні, така: найбільше США (як і ЄС) не хочуть поразки Московії, яка призвела б до розвалу країни. Проблема полягає в глобальній безпеці. Протягом останнього року весь регіон Близького Сходу і Центральної Азії прискореними темпами занурювався в хаос - американці йдуть з Афганістану, ісламісти різних мастей воюють один з одним. Центральноазійські авторитарні режими з їх корупцією, бандитизмом і свавіллям силовиків переповнені молодим, безробітним населенням, у якого об'єктивно дуже мало перспектив - ідеальне середовище для тероризму і радикальної пропаганди. Регіон вже перетворюється на світову чорну діру - джерело хаосу, наркотрафіку та тероризму, а розпад Московії прискорить центральноазійську кризу (економіка регіону зав'язана на мігрантів і московські ринки).

Іншими словами, світова безпеку і так стоїть перед проблемою, яка не має рішення. І в цих умовах розпад 140-мільйонної країни з неконтрольованим ядерним арсеналом - страшний сон будь-якого західного політика. А поразка путінської Московії в Україні, без «збереження обличчя» до такого розпаду неминуче призведе, адже весь нинішній соціально політичний консенсус усередині країни заснований на бартері «жахливе життя в обмін на почуття національної гордості». Більше населенню московській еліті просто нічого запропонувати - все поцуплено. Московське внутрішнє життя вже некероване (останні демарші Кадирова виразно це свідчать) і зовнішнє приниження запустить сценарій 1917 року, головна риса якого - непередбачуваність і невідомість. Об'єктивно, вирішення «проблеми Московії», вимагає такої кількості фінансових, політичних і людських ресурсів, які Захід не готовий витрачати. У певному сенсі, РФ потрібна програма, порівнянна з денацифікацією і реконструкцією Німеччини після II світової війни, яка включала б:

1) комплекс заходів економічної підтримки: по-простому, територію Московії треба комусь годувати, інакше центральноазійський тероризм здасться дитячими пустощами.

2) забезпечення безпеки на її території - якийсь міжнародний миротворчий контингент, який би прикривав «умовно демократичний уряд».

Західні політики просто не в змозі пояснити своєму населенню такі витрати. Тому, незважаючи на всі розмови і демарші, реальні кроки щодо стримування Московії в Україні дуже скромні.

Тепер про ЄС, точніше кажучи, про Німеччину. Саме Німеччина і РФ запустили всю нинішню кризу. Як видається, на кінець 2013 року між цими гравцями склався своєрідний консенсус про розподіл українського ринку на дві частини. Під цю справу Януковичем була зірвана асоціація з ЄС. Далі очікувалося, що почнеться розкол країни, з перспективою федералізації, з можливістю орієнтації на різні економічні блоки. Завадив цьому сценарію фактор X - Майдан. Майдан виявився непідконтрольним і скинув Януковича, вперше заявивши про суб'єктність українського громадянського суспільства. У підсумку ЄС опинився в ситуації вимушеної конфронтації з РФ, конфронтації, якої він не хотів і на яку він не знає як реагувати, окрім як повторюючи мантри про «необхідність мирного діалогу». Стара стратегія - чисто економічна й політична, - у якій Україна була просто об'єктом для економічного поділу між більш сильними державами, пішла в минуле, а нової стратегії у ЄС немає. Адже нова стратегія повинна відповісти на найважливіше питання - «що робити з Московією?»

Висновок: Європа хоче закінчити конфронтацію з Московією, оскільки остання не входила в її плани, а готовности використовувати ресурси безпеки у європейських політиків не спостерігається. План мінімум - підтримка «мінського статус-кво». В ідеалі - заміна Путіна на прийнятного політика, і збереження за Московією функції опори безпеки в центральноазійському регіоні.

Нарешті про Московію. На відміну від попередніх двох учасників, у Путіна є як зовнішня стратегія, так і набір тактик. Стратегічно він прагне повернутися в 1945 рік, коли Великі Держави малювали в Ялті кордони і вирішували долі народів. Тому, Майдан 2014 року, суспільство вільних людей, - екзистенційний ворог московського президента, що ставить на перше місце своє право розпоряджатися долями всих усередині своєї зони впливу. Не дивно, що реакцією на перший акт самостійної політичної волі Майдану - стала військова агресія. Тактичну зброю Путіна - поєднання інноваційної пропаганди (мабуть вперше в історії ми дійсно маємо справу з інформаційною зброєю в прямому сенсі слова), гібридної війни і шантажу ядерною зброєю. На перший погляд - вищеописане виглядає логічним. Насправді, не так. За минулі 70 років світ змінився, навіть при бажанні просто нікому на Заході сідати з Путіним за «ялтинський стіл». Це ілюзія, яка не перестає бути такою від того, що в неї вірить московське керівництво. Більше того, стратегічно Московія не в змозі конкурувати із Заходом: не може 1% світового ВВП конкурувати з 50%. Заради своєї ілюзії Путін веде Московію до самознищення, але принаймні він точно знає, чого хоче, отримуючи тим самим стратегічну перевагу. На щастя України, московський президент допустив одну фатальну помилку, яка не дозволяє Європі та США домовитися з РФ за рахунок України. Помилка полягає у включенні Криму до складу Московської Федерації. Якби був би реалізований «абхазький сценарій», то вже давно був би мир. Постмайданні політики в Мінську показали, що вони готові здавати території у вигляді «федеративної реформи», Європа дала на це свою згоду. Але ось визнати анексію Європа не може - це порушення основи європейського світу: «У Європі кордони не змінюються за допомогою агресій». Вивести ж Крим зі складу РФ Путін не може, з описаних вище причин - а значить конфлікт триватиме, і Україна отримує головний ресурс - час.

Висновок: Московія не може не продовжувати конфлікт доти, доки вона не досягне ситуації «почесного миру» в розумінні московського президента. Цей сценарій принципово неможливо втілити, тому уповільнений конфлікт з періодами загострень на Сході залишатиметься частиною української реальности.

Тепер про Україну. Найкраще становище країни характеризує приказка «криза - це і небезпека, і можливість одночасно». Можливість відкрита тільки для однієї групи людей - українського громадянського суспільства, і тих реформаторів, які прагнуть вибудовувати принципово нову систему відносин у регіоні. З аналізу мотивацій попередніх гравців можна зробити ряд важливих висновків. По-перше, щоб стати партнером Заходу, іншими словами отримати доступ до його ресурсів не в якості прохача, Україна повинна запропонувати цьому умовному Заходу щось цінне. По-друге, головною цінністю зараз є безпека в Східній Європі аж до Уралу. Відповідно, наївні мрії багатьох українських співгромадян «відгородитися від Московії і почати жити добре» - нездійсненні. Україна тільки тоді стане повноцінним союзником США і ЄС, коли запропонує їм себе в якості гаранта безпеки - наглядача за порядком на території постпутінської Московії. Сюди входить і інтеграція московського населення в європейські цінності, і руйнування наслідків роботи пропагандистської машини Кремля, і підтримку певного економічного рівня розвитку. Це брудна, неприємна і дорога робота, але саме на неї і є попит. Якщо Україна не покаже себе здатною в перспективі вирішити московський хаос, у її західних партнерів буде продовжувати залишатися мотивація домовлятися з Путіним або будь-яким іншим московським політиком, що для України є неприйнятним. А показати себе здатною на таку роботу Україна може тільки вирішивши такі ж проблеми всередині своєї країни. Успішна модернізація сорокамільйонної країни - той аргумент, який може змусити США і ЄС визнати нову роль України, а саме заміну Московії в архітектурі міжнародної безпеки. Тому вже зараз необхідно почати процеси кардинального перелаштування політичних, економічних і соціальних інститутів в країні, а також приходу до влади людей, які усвідомлюють описані виклики і готові їх вирішувати.

Події в Україні в 2013-2014 рр. стали втіленням тези історика Ахієзера: «Історія - це вулкан, який іноді здається згаслим, присипляючи пильність людей, що живуть навколо нього, але іноді він оживає, руйнуючи все живе, перш ніж люди встигнуть зрозуміти, що сталося». Раптовість і непередбачуваність Майдану стали «чорним лебедем», що запустив маховик руйнації всього пострадянського світопорядку. Тільки віддаючи собі звіт в масштабі й суті подій, і не будуючи ілюзій щодо свого нинішнього статусу і ролі, Україна зможе вийти переможцем у війні за майбутнє, що почалася в грудні 2013-го на Майдані.

Павло Горський, «Хвиля». Переклад Яромисла

Українці, думаєте, ви комусь потрібні?

Ви гадаєте, що за вас хтось збирається кров проливати? Буде сваритися з московським ведмедем?

Ви нікому не потрібні, крім як собі. Україна потрібна лише українцям!

Тому викиньте дур про "стратегічних партнерів" зі своїх голів, озброюйтеся, мобілізуйтеся, навчайтеся військової справи, медицини, копайте бункер врешті - все це може невдовзі згодитися...

Ми переможемо!

Дякуємо Європі за все хороше...

Чули, що Європа не хоче поставляти нам двигуни для тракторів, бо ми можемо їх поставити на танки й БТРи?

http://ubr.ua/ukraine-and-world/power/ukrainskaia-bronetehnika-ostalas-bez-importnyh-motorov-331613

Це тоді, коли Москва динерам/линерам поставляє готові танки і будь-яку іншу зброю. Ось, виходить, проти кого Європа ввела реальні санкції!

Зате та ж Європа починає на стільці "йорзати", аби Москві відмінити і ті куці санкції, які ввела. Бачите, збитки вони приносять...

Ми ведемо себе як паїньки, виконуємо всі забаганки Заходу і вони нас за це хочуть просто злити динерам, "аби тихо". Історія ж навчає, що поважають і зважають саме на ті нації, які світу приносять найбільше клопоту. Українці ведуть себе як слимаки - отже світ через нас переступить, ще й плюне. Світ так влаштований, що слабаків зневажають...

Хочу запитати тих, які на Майдані вимахували прапорами Євросоюзу: як ви себе тепер почуваєте?

Я чудово розумію Пороха...

Не виключаю, що він не ворог нам і щиро хоче добра Україні...

Але я його шлях категорично не сприймаю!

Його шлях - це перетворення України на глухий закуток бабусі Європи - і не більше. Тієї Європи, яка вже й сама на ладан дихає! На бездумного виконувача всих забаганок цієї маразматичної бабуськи (як колись ми були тупими виконавцями забаганок Кремля). Я вже мовчу про те, що в цій війні він нас бачить у якости НАЖИВКИ, на яку Захід хоче зловити Путіна, затягнувши його якнайдалі у війну з нами.

Українці, ви згідні стати наживкою ціною великої ганьби, деморалізації війська і людських втрат?

Я ж бачу Україну не об'єктом світової політики, а суб'єктом! Майдан дав нам такий шанс, а такі слимаки безхребетні, як Порошенко і Яценюк його убивають!

Як після цього дивитися у вічі своїх дітей?

Тому: ПОРОХ МАЄ ПІТИ. Бажано добровільно і тихо.