Ось вже трохи більше року триває війна на Донбасі, а в цілому українська революція і вслід за нею криза світової архітектури безпеки мають уже півторарічну історію. Події розвивалися стрімко, але зараз в період затишшя, має сенс подивитися на найближче минуле у часовій перспективі для визначення стратегії і тактики гравців, що так чи інакше впливають на події навколо України, адже розуміння інтересів і ресурсів сторін - необхідна умова для вибудовування власної адекватної стратегії.
Спочатку загальну тезу, вірну як для США, як для Московії, так і для ЄС. Ніхто, не очікував Майдан-2 в тому вигляді, в якому він стався. Американці, наприклад виходили з осінніх опитувань 2013 року, які показували повну деполітизацію українського суспільства. Ті країни ЄС, які мали справу з Україною (насамперед Німеччина), розглядали Майдан як повторення 2004 року - спільність людей навколо політичної сили опозиційних партій, якими можна керувати відповідно своїм цілям і завданням. Ні ЄС, ні США не розуміли, що в Києві вперше на пострадянському просторі громадянське суспільство саме стало політичним суб'єктом. Це громадянське суспільство було вороже як усим політичним силам зразка 2013 року (включаючи формально опозиційні партії), так і системі євробюрократії. Проблемою ЄС у грудні - лютому 2013-2014 року стала відсутність контрагента - партнера в переговорах. Вони намагалися використовувати як переговірників Яценюка і Кличка, але ці особи просто не володіли реальним мандатом Майдану, а значить і не могли впливати на події 20-22 лютого. При цьому, іронія в тому, що московське керівництво щиро вважало, що Майдан - справа рук західних спецслужб, бо іншого пояснення появи такого громадського руху вони знайти просто не могли в рамках своєї картини світу «вертикальної» зачистки всіх незалежних громадянських рухів усередині самої Московії (автор залишає за дужками варіант, коли Московія розігрувала карту Майдану спочатку, підігріваючи проєвропейські настрої в Україні, щоб через керований хаос досягти більш вигідних позицій в контексті повістки 2014-2015. Цей варіант ми неодноразово розглядали на «Хвилі»).
Повернемося до США. На кінець 2013 року Україна, за визнанням самих американців, не те, щоб не перебувала на порядку денному, але навіть не була на «екрані комп'ютера». Як би не було прикро українцям і московитам до 2014 року, регіон Східної Європи взагалі не входив в американську актуальну політику - їх набагато більше хвилював той же Близький Схід. На практиці це означало, що у Штатів не було стратегічного бачення бажаного розвитку регіону, і вся Східна політика була віддана інститутам ЄС і НАТО, про результат діяльності яких буде пізніше. Тому, коли вибухнула криза, американці просто діяли за стандартною схемою: заяви підтримки руху загальногромадянського протесту, вимога невтручання третіх країн в українські справи. Останнє послужило додатковим каталізатором для агресії Московії, але для українців важливо розуміти, що спочатку Штати не збиралися провокувати Московію, а вже тим більше йти з нею на конфлікт. У відсутності продуманої стратегії, практично всі дії США в 2014 році були адаптивною політикою - реакцією на московські кроки. Стратегії у США немає і сьогодні, що й обумовлює їх генеральну слабкість в регіоні. Тактично, вони намагаються натиснути на Московію, з тією метою, щоб вона «одумалася» і хоча б формально повернулася до старого формату відносин.
Висновок: у Штатів апріорі є можливості впливати на регіон, але немає розуміння як саме вони повинні впливати, є ресурси, але немає цілей, крім однієї.
А мета, як би неприємно було Україні, така: найбільше США (як і ЄС) не хочуть поразки Московії, яка призвела б до розвалу країни. Проблема полягає в глобальній безпеці. Протягом останнього року весь регіон Близького Сходу і Центральної Азії прискореними темпами занурювався в хаос - американці йдуть з Афганістану, ісламісти різних мастей воюють один з одним. Центральноазійські авторитарні режими з їх корупцією, бандитизмом і свавіллям силовиків переповнені молодим, безробітним населенням, у якого об'єктивно дуже мало перспектив - ідеальне середовище для тероризму і радикальної пропаганди. Регіон вже перетворюється на світову чорну діру - джерело хаосу, наркотрафіку та тероризму, а розпад Московії прискорить центральноазійську кризу (економіка регіону зав'язана на мігрантів і московські ринки).
Іншими словами, світова безпеку і так стоїть перед проблемою, яка не має рішення. І в цих умовах розпад 140-мільйонної країни з неконтрольованим ядерним арсеналом - страшний сон будь-якого західного політика. А поразка путінської Московії в Україні, без «збереження обличчя» до такого розпаду неминуче призведе, адже весь нинішній соціально політичний консенсус усередині країни заснований на бартері «жахливе життя в обмін на почуття національної гордості». Більше населенню московській еліті просто нічого запропонувати - все поцуплено. Московське внутрішнє життя вже некероване (останні демарші Кадирова виразно це свідчать) і зовнішнє приниження запустить сценарій 1917 року, головна риса якого - непередбачуваність і невідомість. Об'єктивно, вирішення «проблеми Московії», вимагає такої кількості фінансових, політичних і людських ресурсів, які Захід не готовий витрачати. У певному сенсі, РФ потрібна програма, порівнянна з денацифікацією і реконструкцією Німеччини після II світової війни, яка включала б:
1) комплекс заходів економічної підтримки: по-простому, територію Московії треба комусь годувати, інакше центральноазійський тероризм здасться дитячими пустощами.
2) забезпечення безпеки на її території - якийсь міжнародний миротворчий контингент, який би прикривав «умовно демократичний уряд».
Західні політики просто не в змозі пояснити своєму населенню такі витрати. Тому, незважаючи на всі розмови і демарші, реальні кроки щодо стримування Московії в Україні дуже скромні.
Тепер про ЄС, точніше кажучи, про Німеччину. Саме Німеччина і РФ запустили всю нинішню кризу. Як видається, на кінець 2013 року між цими гравцями склався своєрідний консенсус про розподіл українського ринку на дві частини. Під цю справу Януковичем була зірвана асоціація з ЄС. Далі очікувалося, що почнеться розкол країни, з перспективою федералізації, з можливістю орієнтації на різні економічні блоки. Завадив цьому сценарію фактор X - Майдан. Майдан виявився непідконтрольним і скинув Януковича, вперше заявивши про суб'єктність українського громадянського суспільства. У підсумку ЄС опинився в ситуації вимушеної конфронтації з РФ, конфронтації, якої він не хотів і на яку він не знає як реагувати, окрім як повторюючи мантри про «необхідність мирного діалогу». Стара стратегія - чисто економічна й політична, - у якій Україна була просто об'єктом для економічного поділу між більш сильними державами, пішла в минуле, а нової стратегії у ЄС немає. Адже нова стратегія повинна відповісти на найважливіше питання - «що робити з Московією?»
Висновок: Європа хоче закінчити конфронтацію з Московією, оскільки остання не входила в її плани, а готовности використовувати ресурси безпеки у європейських політиків не спостерігається. План мінімум - підтримка «мінського статус-кво». В ідеалі - заміна Путіна на прийнятного політика, і збереження за Московією функції опори безпеки в центральноазійському регіоні.
Нарешті про Московію. На відміну від попередніх двох учасників, у Путіна є як зовнішня стратегія, так і набір тактик. Стратегічно він прагне повернутися в 1945 рік, коли Великі Держави малювали в Ялті кордони і вирішували долі народів. Тому, Майдан 2014 року, суспільство вільних людей, - екзистенційний ворог московського президента, що ставить на перше місце своє право розпоряджатися долями всих усередині своєї зони впливу. Не дивно, що реакцією на перший акт самостійної політичної волі Майдану - стала військова агресія. Тактичну зброю Путіна - поєднання інноваційної пропаганди (мабуть вперше в історії ми дійсно маємо справу з інформаційною зброєю в прямому сенсі слова), гібридної війни і шантажу ядерною зброєю. На перший погляд - вищеописане виглядає логічним. Насправді, не так. За минулі 70 років світ змінився, навіть при бажанні просто нікому на Заході сідати з Путіним за «ялтинський стіл». Це ілюзія, яка не перестає бути такою від того, що в неї вірить московське керівництво. Більше того, стратегічно Московія не в змозі конкурувати із Заходом: не може 1% світового ВВП конкурувати з 50%. Заради своєї ілюзії Путін веде Московію до самознищення, але принаймні він точно знає, чого хоче, отримуючи тим самим стратегічну перевагу. На щастя України, московський президент допустив одну фатальну помилку, яка не дозволяє Європі та США домовитися з РФ за рахунок України. Помилка полягає у включенні Криму до складу Московської Федерації. Якби був би реалізований «абхазький сценарій», то вже давно був би мир. Постмайданні політики в Мінську показали, що вони готові здавати території у вигляді «федеративної реформи», Європа дала на це свою згоду. Але ось визнати анексію Європа не може - це порушення основи європейського світу: «У Європі кордони не змінюються за допомогою агресій». Вивести ж Крим зі складу РФ Путін не може, з описаних вище причин - а значить конфлікт триватиме, і Україна отримує головний ресурс - час.
Висновок: Московія не може не продовжувати конфлікт доти, доки вона не досягне ситуації «почесного миру» в розумінні московського президента. Цей сценарій принципово неможливо втілити, тому уповільнений конфлікт з періодами загострень на Сході залишатиметься частиною української реальности.
Тепер про Україну. Найкраще становище країни характеризує приказка «криза - це і небезпека, і можливість одночасно». Можливість відкрита тільки для однієї групи людей - українського громадянського суспільства, і тих реформаторів, які прагнуть вибудовувати принципово нову систему відносин у регіоні. З аналізу мотивацій попередніх гравців можна зробити ряд важливих висновків. По-перше, щоб стати партнером Заходу, іншими словами отримати доступ до його ресурсів не в якості прохача, Україна повинна запропонувати цьому умовному Заходу щось цінне. По-друге, головною цінністю зараз є безпека в Східній Європі аж до Уралу. Відповідно, наївні мрії багатьох українських співгромадян «відгородитися від Московії і почати жити добре» - нездійсненні. Україна тільки тоді стане повноцінним союзником США і ЄС, коли запропонує їм себе в якості гаранта безпеки - наглядача за порядком на території постпутінської Московії. Сюди входить і інтеграція московського населення в європейські цінності, і руйнування наслідків роботи пропагандистської машини Кремля, і підтримку певного економічного рівня розвитку. Це брудна, неприємна і дорога робота, але саме на неї і є попит. Якщо Україна не покаже себе здатною в перспективі вирішити московський хаос, у її західних партнерів буде продовжувати залишатися мотивація домовлятися з Путіним або будь-яким іншим московським політиком, що для України є неприйнятним. А показати себе здатною на таку роботу Україна може тільки вирішивши такі ж проблеми всередині своєї країни. Успішна модернізація сорокамільйонної країни - той аргумент, який може змусити США і ЄС визнати нову роль України, а саме заміну Московії в архітектурі міжнародної безпеки. Тому вже зараз необхідно почати процеси кардинального перелаштування політичних, економічних і соціальних інститутів в країні, а також приходу до влади людей, які усвідомлюють описані виклики і готові їх вирішувати.
Події в Україні в 2013-2014 рр. стали втіленням тези історика Ахієзера: «Історія - це вулкан, який іноді здається згаслим, присипляючи пильність людей, що живуть навколо нього, але іноді він оживає, руйнуючи все живе, перш ніж люди встигнуть зрозуміти, що сталося». Раптовість і непередбачуваність Майдану стали «чорним лебедем», що запустив маховик руйнації всього пострадянського світопорядку. Тільки віддаючи собі звіт в масштабі й суті подій, і не будуючи ілюзій щодо свого нинішнього статусу і ролі, Україна зможе вийти переможцем у війні за майбутнє, що почалася в грудні 2013-го на Майдані.
Павло Горський, «Хвиля».
Переклад Яромисла
Немає коментарів:
Дописати коментар