"Алеж демократична й республіканська наша нація ніколи на монархію не пристане - так скажуть наші с в і д о м і Українці-демократи. Чи дійсно вірна оця лєґенда про демократичність і республіканство нашої Української нації?
...
Бо факти нашої історії говорять, що істнували ми як велика держава й як велика нація за Великих Київських Князів і упали з упадком князівської влади. Після нашого першого "лихоліття" пристали ми до Литви й Польщи тоді, коли там була сильна монархічна влада, й підняли повстання проти Польщи тоді, коли там влада Короля ослабла та запанувала шляхецько-республіканська демократія. Державою й нацією стали ми знов за Гетьмана Богдана, що єдиний із посеред Гетьманів був не тільки на словах, а й на ділі "самодержцем руським". І не виконавши його заповіту, не сотворивши після його смерти власної наслідственної монархії, після послідньої спроби Гетьмана Івана Мазепи стати "самовладним князем в Україні", перехилились ми цілою вагою - власне маси народньої - на бік монархії московської, проти якої підняли всенароднє повстання тільки тоді, коли Царя в Петербурзі не стало. Трудно в тім усим бачити врожденне демократичне республіканство.
Всякий же соціяльний фермент: дейнеччина, гайдамаччина, коліївщина, опришківщина - це не демократичне республіканство. Це часові явища, що як скоро приходять, так скоро згоряють і зчезають. На такім " демократичнім" фундаменті ні нації, ні держави будувати не можна".
В'ячеслав Липинський, "Листи до братів-хліборобів"
Додам від себе з часів новітніх.
Українці не повставали масово проти червоних московських самодержців - генсеків. У 1991 році проти ГКЧП повстали значно енергійніше московити в Москві, тоді як в Києві тоді було значно спокійніше. І буйство народної стихії заполонило Україну значно пізніше, коли українці досхочу наїлися демократії в її олігархічно-злодійському виконанні.
Тому думайте...
