Барвисте судилище над Петьманом

 

Маю такий здогад, що це зелені спецом таке судилище влаштували над Петьманом.

Посадити його не посадять, хіба налякають трохи та гроші потрусять. Бо якісь вже сміховинні звинувачення виставили Пороху, тоді як у нього стільки художеств в послужному списку, що електричний стілець, коли чесно, за ним плаче.

Натомість ось це шоу. Шоу для підняття рейтингів. Чухраїнці ж різко починають любити останнього покидька, коли того починають хоч трохи пресувати.

Навіщо воно зеленим, спитаєте?

Там не дурні і знають, який антирейтинг у Пороха. Він просто зашкалює. Тобто в другому турі виборів Святий Петро програє останній бабі Мані з базару, то чому би Зєлєнскому не позмагатися з ним?

 
Але тут важливо, щоб саме Порох і вийшов у другий тур, а не хтось інший, у кого виграти перспективи примарні. Отаке.

Вся наша політика - суцільне шоу і маніпуляції лохторатом...

Як вирішити енергозабезпечення Маріуполя

Кілька разів чув від високопоставлених порохоботів, що співпрацю з лугандонами і поставки їм газу/електроенергії ні в якому разі не можна припиняти, бо в Маріуполь ці ресурси постачаються з Лугандону.

Я спробував розібратися. 

Виявилося, що є газогін в Маріуполь з Краматорська і він жодним чином не пролягає по території ОРДЛО. Скоріше всього він не може пропустити необхідну кількість газу. 

Але. Через територію підконтрольної нам північної Луганщини проходить магістральний газогін, котрий постачає газ практично на весь Північний Кавказ і Кубань. То невже не можна при нагальній потребі і, маючи в руках такий козир, примусити москалів подати невелику кількість газу (і електроенергії!) безпосередньо на Маріуполь з території Московії?

Звичайно, можливо я і дилетант у деяких технічних питаннях. Але де я не правий?

Надію не повернули, а обміняли на двох головорізів!

Яка ж гидотна, ця безхребетна Порошенкова камарилья...

Вони за цілком невинну Надію Савченко готові віддати будь-яких головорізів, залізних свідків московської агресії і в будь-яких кількостях!

На місці Пуйла я би на цьому робив бізнес - захоплював українських громадян в заручники, шив їм справи, а потім міняв на кого завгодно. А коли їхні люди у нас закінчаться, то міняв би на грубі гроші. Та й українську територію можна запитувати - Крендель з радістю готовий і територією розплатитися...

#перемога ?

Крендель переміг - бали собі заробив. Надія на Волі. І це все! Україна далі в глибокій дупі! Ти, гнидо, помилував Єрофеєва і Александрова, а ти воскресиш убитого ними Вадима Пугачова? І чи одного його? Ох, як хочеться задушити цю шоколадну слимакоподібну мерзоту...

Але українці "вєсєлятся і лікуют" - як діти малі. Вас же Пуйло раком вчергове поставив, убогі!

Ви настільки недорозвинуті, чи зовсім безнадійні вже? 

Ви таки достойні свого Кренделя...

Дивлюсь на Ізраїль, та й думку гадаю...

Маленька країна створена з нічого на порожньому місці, на скельно-піщаному ґрунті, без промисловості, без сільського господарства, без державних атрибутів та бюрократичного апарату - з нуля. Створена фактично "волонтерами" з числа єврейської діаспори по всьому світу, з громадян інших країн.

При цьому від самого початку - в оточенні ворогів, які не заявляють про "єдіний народ", а виключно про те, щоб винищити її населення до ноги. Безперервно від дня проголошення незалежності і до сьогодні - в фактичному стані війни. Обстріли лінії фронту ракетами та снарядами, про які 95% України читає в новинах, для більшої частини території Ізраїлю є щоденною буденністю. Країна, в якій кожен громадянин дізнається про розташування бомбосховища раніше, ніж вчиться говорити. Де є загальний військовий обов'язок і легалізована зброя. Де живе чверть населення арабів і тому теоретично кожен четвертий на вулиці щомиті може вихопити ножа і розрізати ізраїльтянину горлянку. Вочевидь це таки мотивує.

Країна, проголошена "країною для євреїв". Я можу собі тільки уявити тонни лайна, які викине український народ на політика, який запропонує проголосити Україну "державою для українців".

Країна, де державною мовою є мертвий майже дві тисячі років і відроджений з прадавніх релігійних текстів іврит. Не жива українська, як би її не псували росіяни останні кількасот років, а мертва "літургійна" мова, яку довелось примусово вивчити всьому населенню країни в обов'язковому порядку.

Країна, яка розташована практично в пустелі і при цьому є одним з найбільших експортерів сільськогосподарської продукції.

Країна, де, попри фактичний стан війни ось вже більше півстоліття, жоден прем'єр-міністр (Ізраїль є парламентською республікою, президент там виключно декоративна посада) не досидів до кінця визначеного законом терміну. За 68 років існування держави Ізраїль там змінилось 20 парламентів і 34 уряди - тобто ледь не кожних два роки в країні, яка безперервно воює, проводились дострокові вибори або змінювався прем'єр-міністр. Політичне життя кипіло і жодна падлюка навіть не насмілилась гавкнути щось про "нерозгойдування човна" і "не чіпайте моїх корупціонерів, бо інакше араби нападуть".

Країна, де зі своїх посад достроково злітали дійсні лідери нації, улюбленці народу, герої війни, а президенти сідали до в'язниці. Країна, де не тільки прем'єр і уряд, а й парламент та головна партія змінились в період однієї з війн - так званої "Інтіфади Аль-Акса", яка забрала більше 6000 життів, що, в принципі, співмірно з нашою АТО. І нічого - ніхто не верещав про "які ще вибори під час війни" і ніхто не обзивав нікого "агентами Арафата". До речі, з 6000 ізраїльтян було тільки 1200 - бо без жодних вагань вони відкривали вогонь там, де на них намагались напасти, а світ з його глибокою стурбованістю посилали подалі. І так - у них були тоді кризи, і навіть інфляція крутіша нашої (зі 111% річних в 1979 році до 500% в 1985), але за це регулярно летіли голови міністрів фінансів і навіть прем'єрів, поки вони не спромоглися владнати ситуацію. При цьому влада йшла на жорсткі економічні міри, але всі вони приймались при широкому обговоренні з народом, інакше би влада полетіла зі своїх крісел раніше, ніж сказала б слово "ой".

Трохи про ізраїльських прем'єрів:

Бен-Гуріон, з польської Мазовії - засновник країни і перший прем'єр. Попри неймовірну популярність у народі завдяки створенню країни, пішов у відставку з усіх посад через невдоволення громадян сварками всередині своєї партії і відправився у віддалений кібуц жити без жодних комунальних зручностей в бараці і розкидати гній на полі. Повернувся через кілька років внаслідок наполегливих прохань партійців в розпал Суецької кризи, виграв війну за Синайський півострів і пішов на піку слави у відставку через скандал з ізраїльськими ракетами, створенню яких, як виявилось, допомагало кілька німецьких вчених, що обурило ізраїльтян (от ідіоти, правда ж - не знали, що це "ВИГІДНО!". От наша влада і її боти знають, що вигода перш за все, питання тільки, хто ж тоді насправді євреї - ізраїльтяни чи українські чиновники). Вся вища верхівка країни, від армії до уряду, просили залишитись, але він розвернувся і пішов з політичного життя країни, повернувся до кібуца, написав мемуари і коли помирав, наказав не надавати йому жодних почестей на похороні.

Моше Шарет - з українського Херсона, єдиний схожий на нашу владу. Відмовився від налагодження стосунків із Заходом щоб "не втратити підтримку Радянського Союзу", категорично не сприймав політики Бен-Гуріона по превентивним атакам на терористів. Довів ситуацію до того, що армія та спецслужби почали планувати і проводити операції не повідомляючи прем'єра, тільки доповідаючи про результати вже по факту виконання (уявляєте таку армію в Україні?). В результаті пішов у відставку через два роки урядування, коли з'ясувалося, що він навіть не знав про проведені в Єгипті спецоперації ізраїльської розвідки.

Леві Ешкол - народився у Вінницької області (Гройсмане, чуєш?), під його керівництвом Ізраїль виграв Шестиденну війну, після чого Ешкол помер на своїй посаді від інфаркту.

Голда Мейр, народилась в Києві. Відома виграною "Війною Судного дня" та операцією "Гнів божий", під час якої спецслужбами Ізраїлю терористи винищувались по всьому світу, без озирання на юрисдикцію та громадянство. Пішла у відставку через партійну "гризню".

Іцхак Рабин, перший "корінний" ізраїльтянин, батьки з Києва. Учасник війни за незалежність, успішний міністр оборони, під час першого прем'єрства прибічник "жорсткої лінії" (відомий наказом "ламати кістки арабським демонстрантам"). Пішов у відставку, бо журналісти відкопали у його дружини закордонний банківський рахунок, що було заборонено законом. До другого прем'єрства через п'ятнадцять років різко змінив думку, став "ізраїльським Порошенко" і підписав досить ганебну мирну угоду в Осло, якою створювалась "ізраїльська Лугандонія" під назвою "Палестинська автономія". Вбитий на посаді прем'єра студентом, якого обурила ця угода (хтось щось подібне в Україні може уявити?).

Два прем'єри-"терористи"

Менахем Бегін, народився в білоруському Бресті, "ізраїльський Бандера". Очолював терористичну організацію "Іргун", підривав британців (за що потрапив під оголошення про нагороду за свою голову в розмірі чималенької суми), після отримання незалежності - лідер партії "Свобода". На посаді прем'єра відзначився мирною угодою з Єгиптом та вторгненням в Ліван, великі втрати під час якого і призвели до його дострокової відставки.

Іцхак Шамір, копія Бегіна - теж терорист, теж родом з Білорусі, тільки крутіший, відзначився замахами на британських лордів, через що все ще вважався Великобританією терористом навіть коли став прем'єром. Витягнув країну з економічної ями, будучи палким противником мирних угод, за якими випускали тисячі терористів, домігся зменшення термінів ув'язнення єврейським терористам, які підпільно воювали проти арабів (типу нашого "Правого сектора"). Був затиснутий Бушем в глухий кут (США погодились дати кредити тільки в обмін на участь в мирній конференції з арабами - це до слова про вічну відмазку наших "оптимістів" про те, що Ізраїль так круто існує, бо йому США допомагає - і це при тому, що США визнали Ізраїль значно пізніше за СРСР, бо там було і є головним нафтово-арабське лобі, а не єврейське), після повернення з конференції пішов у відставку через масові протести обуреного нею народу.

Що спільного у них всіх?

Їм давав копняка народ. Щойно йому щось не подобалось - хай навіть найдрібніша дрібниця. Ніякого "не розгойдуйте човна", ніякого "бо Путін нападе" - копняк під зад, давайте нам наступного.

Чому так? Бо кожен ізраїльтянин знає три речі:

1. Довкола нього вороги, які хочуть його вбити. З ними можна вести перемовини, торгувати чи підписувати мирні угоди, але головна суть та, яку озвучила Голда Мейр: "коли вам кажуть, що хочуть вас вбити - просто повірте". Ізраїльтяни вірять - Голокост навчив. І ще він знає, що втікати йому нема куди, у нього тільки одна проголошена для всього світу єврейська країна - Ізраїль, в усіх інших він буде гостем, і якщо потрібно буде - ніяка влада жодної країни його не захистить.

2. Витікає з першого - кожен ізраїльтянин знає, що коли ворог прийде - брати автомата до рук і захищатись буде саме він. Не прем'єр, не його партія, не чиновник і не президент - а конкретно він, рядовий ізраїльтянин. І зробить це разом з мільйонами інших рядових ізраїльтян - не озираючись на те, є в країні прем'єр, хто він і з якої партії, чи його взагалі в даний момент нема. Тобто для кожного громадянина його власний вибір і воля стоїть вище за найвищого чиновника в країні. Звідси високий ступінь автономності кожного громадянина в прийнятті рішень (чого тільки варті дії армії при Шареті).

3. Витікає з перших двох і йде з ними в зв'язці - єдина система цінностей, яка об'єднується під одним словом "Ізраїль". В це входить все - культура, релігія, мова, валюта, пам'ятки, система армії, загальний військовий обов'язок і багато чого іншого. Воно, це інше, може змінюватись, закони можуть редагуватись, але є одна спільна база, дорога для всіх і кожного рядових громадян - країна. Абсолютна більшість ізраїльтян - нащадки репатріантів, там від покоління до покоління в сім'ях нагадують про дві тисячі років розсіяння по світу без власної держави і про те, чим це закінчилось - "в гостях добре, але вдома і стіни допомагають". Чомусь українців в Голодомор виморили значно більше, ніж євреїв в Голокост, але у нас такого нема - у нас досі частина народу ладна перегризти горлянку сусіду за те, щоб була вулиця Леніна (висновок - голод значно ефективніший за газову камеру, принаймні в історичній перспективі).

Отак дивишся на це все і думаєш - що ж має статися, щоб українці набули хоча б мізер від того, що є в головах у ізраїльтян...

Завидки беруть, якщо чесно...

‎Anna Pirnak

Вчора наші покинули Дебальцеве...

Те, що покинули - то, звичайно, краще, ніж там сидіти і гинути без допомоги.

Але це не найкращий варіант, хоча Однотуровий це видає за якусь "перемогу". Чому не можна було атакувати Горлівку, Стаханов-Первомайськ і таким чином відтягти сили від Дебальцевого? Бо наша влада грається в перемир'я, в ПІДДАВКИ. 

Дебальцеве таки доведеться брати колись. І більшою кров'ю брати, бо доведеться атакувати! Чи може на Банковій вирішили, що назавжди віддали?

Вороги концентрують сили і беруть послідовно Аеропорт, Дебальцеве, а нашими наказано стояти як телята і "дєржться"...

Далі що, буде Щастя, Волноваха, Маріуполь? До речі, в Широкіному зараз те саме - наших б'ють з мінометів, а в нашої артилерії - "пєрєміріє"...

Отак і воюємо...

Ворог концентрує сили біля Донецького аеропорту. Команда згори - стояти як телята, "непіддаватисянапровокації" і упиратися лобами. Ворог додає сил, тисне, закидає "градами" і нарешті витісняє нас з аеропорту.

Ворог концентрує сили біля Дебальцевого. Команда згори - стояти як телята, "непіддаватисянапровокації" і упиратися лобами. Ворог додає сил, тисне, закидає "градами" і нарешті витісняє нас з Дебальцевого.

Далі ворог почергово концентрує сили біля Щастя, Авдіївки, Маріуполя... А там і Харків недалечко.

Ось і вся "стратегія" від нашого верховного барана...

У ній головне, щоб у нас було більше жертв, щоб наших "мордували", аби показати світу, що ми "ревно виконуємо", що ми старанні учні, а ось "Путін - ло-ло-ло-ло!".

І це глибоко християнське світовідчування, це пошук мучеництва і страждання. Це кайф від того, що ти відчуваєш себе жертвою. Людям з такою свідомістю значно комфортніше бути окупованим і потім скиглити та співати пісень про "волю", розмазуючи шмарклі по щоках.

І тому воно найбільше обурює нас, сповідників РУНВіри і взагалі рідновірів...

Дуже влучно про наше внутрішнє хохляцтво

…не нужно было кричать на Майдане «Слава Украине!» - этим вы испугали Донбасс. Не нужно было отменять закон про региональные языки – этим вы заставили Крым броситься к России. Не нужно было поднимать исторические темы по украино-российским отношениям – этим вы подняли против себя население России. Не нужно было ставить вопрос о НАТО и ЕС – этим вы возмутили российское руководство» и так далее и тому подобное. Таких «не нужно было» - можно грузить с неделю и вывозить товарняками.

Эти или примерно идентичные вербальные посылы мы видим, читаем, слышим последние полгода, всё это ничтожные и жалкие оправдания собственной подлости, беспомощности и узости мышления северного соседа, которые вылились сначала в Крымнаш, а затем в войну на Донбассе. 

Смысл подобного рода полупьяных или мракобесных рассуждений нижеследующ – не нужно вам, хохлам, мнить из себя что-то, живите себе тихо, мирно, не возбуждайтесь, для вашего же блага лучше ничего не делать, лежать у вышнэвому садочку, лопать сало и трескать горилку, а за вас всё решать будут серьёзные и влиятельные дяди в Москве. Вы до этого, мол, не доросли. А будете упорствовать и перечить - худо будет! 

До поры до времени это срабатывало: лишь только в Киеве заикались о, скажем, сближении (даже не членстве!) с НАТО, тот же час мутноватые личности с полураспадшейся психикой начинали собирать законченных бичей на Донбассе и натужно реветь о «невозможности дальнейшей жизни на белом свете без русского языка», разумеется, к ним немедленно примыкали оставшиеся слои населения (в основном, пенсионеры, регрессники, домохозяйки и прочие донбасские льготники с байстрюками), проклиная Киев, Украину, бендеровцев, а заодно и ни в чём не повинных НАТО и гомиков из ЕС. Не отставал и Крым, регулярно, с подленькой ухмылкой, голосуя за любую паскуду, лишь бы только она была украинофобской, радостно подхихикивая. 

И, нужно отдать должное московским трюкачам и прочим «суверенным геополитикам», сдерживать страну в развитии им с успехом удавалось – Украина неизменно откатывалась назад, бормоча придурошную мантру о «непоколебимости внутреннего мира», идя Донбассу с Крымом на уступки раз за разом. Собственно, все годы независимости Украина жила лишь этими двумя регионами, боясь возбудить их кривым словом или – не дай бог! – действием. Примкнувшему к ним так называемому «юго-востоку» внимания уделять не будем, ибо его «пророссийскость» (Херсона, Днепра, Запорожья, Одессы, Харькова, Николаева) была вымышленной, навязанной, отсюда аморфной и лишенной идеологической нагрузки, что и подтвердили события весны 2014 года, когда она в течение недели с грохотом и гвалтом завалилась, пришибив несколько верящих в неё дурачков. 

Ради этнических россиян, живущих в Крыму и на Донбассе Украина пошла на невиданное унижение собственной нации, отказавшись от строки «национальность» в паспорте – «лишь бы Крым и Донбасс были спокойны».

Ради же их умиротворения отказались от сотрудничеств с мировыми и европейскими альянсами, ведь «исконно Крым и Донбасс – российская каноническая территория, бог его знает почему оказавшаяся в составе Украины (хотя любой историк зычно ржёт с таких изречений).

Ради спокойствия и благоденствия Крыма и Донбасса регулярно стояли раком перед Газпромом, выслушивая глупые, вымышленные и пакостные заявления о так называемом воровстве газа, «ведь промышленный Донбасс должен работать, а для этого ему нужен газ».
Согласно «хотелок» Крыма сотворили им собственные парламент и правительство, хотя где это видано, чтобы архидепрессивный регион имел собственные правительства и парламент? В итоге крымские парламент и правительство и стали главными действующими лицами в авантюре с уходом из Украины. 

Ради них не убустраивали границу с РФ, потому что "у всех у нас родственники живут в Росии и мы хотим без всяких формальностей пересекать границу".

По воле этих регионов молча наблюдали за возведением неимоверного убожества – внутригосударственного барьера-разделителя на «русскоязычных» и «украиномовных».
Дабы не допускать глухого роптания, регулярно одаривали Крым и Донбасс преференциями, дотациями, субвенциями, СЭЗ и ТПР. 

И что?

Это помогло? 

Эти же русские Крыма, лишь только представилась возможность, жирно нахаркали в рожу украинцам и, кроя их неимоверным матом, свалили в РФ, оправдывая свою подлость «правосеками в Киеве», а русские Донбасса с псевдопатриотическим изяществом «борцов за русский язык» похватали в руки оружие и принялись этих же украинцев реально убивать.

Всё это закономерный и предсказуемый итог политики неопределённости, заискиваний, потаканий, заигрываний и отсутствия решительности в действиях, а также нежелание работать и сознательный уход от борьбы с внутренним врагом.